За роки незалежності національна еліта не спромоглася зрозуміти, що у сучасному глобальному світі справжній політичний суверенітет є привілеєм лише блоку держав, об’єднаних спільним "цивілізаційним знаменником", - релігією, етичними цінностями, культурними моделями, історичною спрямованістю, схожим розумінням есхатології.

Україна, з мізерною, за нинішніми глобальними мірками, кількістю населення та слабким економічним потенціалом просто не може самотужки конкурувати з новими імперіями. Такими, як ЄС, США, Китай, Індія. Не може цього і наша сусідка Росія, як би не намагалася пропагандистська машина Кремля переконати усіх у протилежному. Здається єдиними, хто ще вірить у гасла про “Вєлікую Россію” є еліта країн СНД, яка серйозно сприймає претензії на світову гегемонію держави, чий ВВП менше ВВП Бельгії, а чисельність населення є набагато меншою, аніж у Пакистані.

Роки, які минули з часу розпаду комуністичного блоку, засвідчили, що ліберальна (протестанська) ідея є чужорідною на пострадянському просторі, і не сприймається православною свідомістю населення.

Сьогодні пострадянський європейський цивілізаційний простір, до якого окрім України, Росії та Білорусі належать також Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдова, Румунія, Сербія, Чорногорія є “нічийною” землею. Кожна з цих країн змушена виживати поодинці, марно намагаючись чинити спротив новим колонізаторам, які під ліберальними гаслами роблять з нами те ж саме, що робили до цього з Африкою – використовують як джерело сировини і дешевої робочої сили.

Україна, як і ніші країни регіону, змушена підлаштовуватися під чужі геополітичні схеми, намагаючись брати участь у світових подіях в якості молодшого партнера – зазвичай як транспортний коридор та постачальника “гарматного м’яса”. В регіоні відсутній лідер, який би надихнув цей терен спільною ідеєю, об’єднав близькі за духом народи, підвівши їх під спільний знаменник. Ми переконані, що таким "знаменником" для східної Європи є спадщина Візантійської імперії.

Виявилося, що люди вперто ігнорують чужі для них ідеали, якими б прогресивними і правильними вони не були. Для “візантійських” європейців на сьогодні саме імперський тип мислення, імперська геополітична ідентичність є найадекватними, якщо, звичайно, не ставити перед собою свідомо поразницько-мінімалістські завдання, погоджуючись грати у чужі ігри на чужому полі.

Однак, сучасний імперіалізм для нас - це перш за все різновид "оборонної" свідомості в умовах глобалізаційної уніфікації, а зовсім не прагнення до грубої силової або економічної експансії. Проблема імперської державності належить перш за все до розряду метафізичних, а не політичних або юридичних. Традиційна імперія відрізняється від неімперської "національної держави" не стільки зовнішніми, інституційними ознаками, і навіть не розмірами території, відмінностями в правовому статусі складових частин або етнічною і мовною строкатістю населення, скільки ідеологією, психологією, ментальністю влади і громадян.

Імперія - це перш за все однорідний духовний простір, це ідеологічний союз, маніфестація певної універсальної глобальної істини, в чому можна переконатися на прикладі і Римської, Візантійської, Російської імперій, і на прикладі Радянського Союзу або американського нового світового порядку.

Традиційна імперія живе не тільки чисто економічними або політичними прагматично-утилітарними інтересами, але в першу чергу великими ідеями. Будь-яка традиційна імперія стверджує той або інший героїчний надлюдський ідеал, усвідомлює унікальність своєї історичної місії, свою відповідальність перед Історією, чим і відрізняється від "національної держави", орієнтованої перш за все на "середню людину", на "середній клас” на задоволення простих фізіологічних потреб.

Саме Україна має стати духовною фортецею східної частини Європи, адже на сьогодні резерви геополітичного москвоцентризму вичерпані, його беззастережно приймають, мабуть, лише Білорусь і Вірменія. В інших країнах регіону потуги Москви сприймаються з очевидною алергією та іронією. Москва проґавила свій шанс. Використавши ідею імперії у своїх власних національних інтересах (згадаймо хоча б русифікацію – типовий приклад етнонаціонального культурного будівництва) Росія назавжди втратила право претендувати на роль першої скрипки в регіональному оркестрі. Приєднавши до себе Русь, вкравши у загарбаної країни її відому європейську самоназву, переселивши в свої міста українсько-руську інтелігенцію, поставивши над нею західноєвропейську, переважно германську, аристократію, цар-імператор надягнув європейський мундир на азійську стихію. Слов'янство в цій імперії опинилося затиснутим в чужорідні державні обручі.

Згадаймо, що у цій "слов'янській" імперії найбільших утисків зазнавали саме слов'яни. Великороси поливали своєю кров'ю кордони імперії; українці втратили свою землю, мову, назву, силу, славу, життя; білоруси розчинилися в імперському морі.

В російській імперії, як і в СРСР, найпершою особою був і є іноземець, а “пани-слов'яни'' були і є бидлом! Російська імперія, оформлена у XVIII-ХІХ ст. була значною мірою спотворенням ідеалу сакральної цивілізації - це виявилося також і в придушенні власне українського начала.

Віталій ЧЕЧИЛО