Росіяни - такі самі руські, як радянські афганці  - пуштуни

Третя частина відомої збірки новоєвразійців "Вітер імперії"

Але поки що політичні процеси в Україні свідчать про невизначеність зовнішньої і внутрішньої ідентичності держави, про відсутність розуміння українською елітою ситуації в світі, не говорячи вже про формулювання власної стратегії або альтернативних сценаріїв. Виявилося, що позбуватися міфів про власну другорядність і неспроможність на великі вчинки надзвичайно важко.

Останні 300 років українська культура була культурою для "домашнього вжитку" - кумедним доповненням до серйозної "високої" російськомовної культури. Лише останнім часом українці почали потроху розуміти, що ми можемо не лише конкурувати зі світом на культурному полі, але і здобувати перемоги – на конкурсі Євробачення, в російських музикальних чартах, перші сходинки яких обіймають другорядні українські виконавці. Україна не провінція - периферійна частина континентальної імперії з центром в Москві або Вашингтоні. Цей шлях нам не підходить, він ослаблює волю нашого народу до власного розвитку, знищує унікальні потенції українського відчуття буття, позбавляє самостійних претензій в області есхатологічних сценаріїв і передбачає ухвалення чужої національної ідеї та іншої цивілізаційної парадигми.

Нам не підходить і шлях "національної держави", побудованої на основі ліберально-демократичної ідеології та націоналізму. Зберігаючи формальну незалежність, реально Київ стає ретранслятором чужого політичного впливу, Україна з провінції перетворюється на колонію, що можна спостерігати з 1991 року по теперішній час. Україна, яка бачить себе винятково "національною державою" (а саме ця ментальність домінує в середовищі української політичної і культурної еліти останнім часом), позбавляється як метафізичного, так і геополітичного виміру. У такій системі координат сам топонім "Україна" фактично розуміється як синонім "околиці", "буфера" - несамодостатньої периферійної зони між самодостатніми цивілізаціями. Крім того, такий шлях потенційно загрожує розколом України на західну – “прозахідну” і східну - “проросійську”. Навряд чи українці Донбасу і Криму погодяться жити в державі, панівною ідеологією якої є націоналізм та повне заперечення славної історії великих звершень ХVІІІ-ХХ століть. Ідеал значної частини українських лібералів і демократів - "національна держава" є втіленням антропологічного "мінімалізму". Ця частина освіченого українського суспільства якраз і є "малоросіянами", з "малою" і убогою національною ідеєю - з ідеалом комфорту і добробуту, матеріального достатку, зі своєю архетиповою "хатиною з краю". Саме носії подібного світогляду і створили культуру, позбавлену будь-якого провісництва, їхній ідеал - локальний, позбавлений універсальності і глобалізму. Україна такими "мінімалістами" бачиться як "національна держава" без універсальної есхатологічної імперської ідеї - щось подібне до "другої Данії" або "другої Швейцарії”.

Нинішня зовнішня і внутрішня політика України фактично є виразом політичного і духовного мінімалізму національної еліти: вона задовольняється власною роллю відомої, але не провідної сили, вона розуміє Україну як об'єкт, але не як суб'єкт світової політики. Така установка не вимагає від неї наднапруги сил - це психологічна роль антропологічних мінімалістів, "молодших братів". Але якщо до 1991 року роль "молодшого брата" Україні нав'язувала Росія, то тепер подібна субординація (щоправда, відносно Заходу) є результатом вільного вибору національної політичної еліти, що розучилася мислити категоріями добра і зла та переймається лише питаннями власного добробуту.

Ми вважаємо, що розуміння України виключно як об'єкту, але не суб'єкту геополітики: або як форпосту Росії (Україна як провінція), або як форпосту західної цивілізації перед безформним океаном східних азіатських "варварів" (Україна як колонія) є вже застарілим і має бути відкинуте новою українською елітою. Ми бачимо Україну як центр напруги культурно-цивілізаційних устремлінь східноєвропейської Ойкумени, як "серединну землю" Великого Євразійського Простору. Наш шлях розвитку України - це імперський шлях.

Для “імперіалістів” найбільший інтерес в українській культурі представляють провісницькі мотиви, стурбованість проблемами екзистенціального порядку, особливий варіант українського універсалізму, а також відсутність бар'єру між первозданною архаїкою і "цивілізацією", значне збереження традиційної культури. "Духовне первородство" Києва для нас позначене такими знаками, як пророцтво про майбутнє місто св. апостола Андрія, створення навколо Києва стародавньої держави ("Київ - мати міст руських"), Києво-Печерська лавра, мощі православних святих, храм святої Софії, міфологема "Вічного граду" (Київ як Другий Єрусалим, Київ як Третій Уділ Богородиці).

 Українська еліта має черпати натхнення в месіанській орієнтації Запорізької Січі епохи Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, ідеології українських православних полемістів (Іван Вишенський, Ісая Копінський, Захарія Копистенський), стародавній доктрині "Київ - Новий Єрусалим". Створений Тарасом Шевченком і ідеологами Кирило-Мефодіївського братства есхатологічний міф, анархізм Нестора Махно, тісно пов'язаний з культурою авангарду і "Розстріляного Відродження" український націонал-комунізм 1920-х років, "празька школа" українських націоналістів і "консервативних революціонерів" 1930- 40-х (Дмитро Донцов, Юрій Липа, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга), імперіалізм Анатолія Лупиноса є для нас не абстрактними ідеологічними побудовами, а керівництвом до дії.

Ще за козацьких часів топонім "Україна" пов'язувався не з "околицею", а з раєм: він розумівся не просто як назва території, але як позначення Нового Ізраїлю, ідеальної Вітчизни (порівняної з образом "Святої Русі" або сербським образом “Небесної Сербії”. Завдання побудувати саме таку країну, має стати метою життя вже для нинішнього покоління українців.

 Православна свідомість сприймає православну Імперію не просто як одну з форм соціальної самоорганізації або духовного союзу людей, але як бастіон в боротьбі з антихристом і світовим злом. Україна має стати оплотом східноєвропейської цивілізації, яка утримає решту світу від торжества антихриста. Для послідовно православної свідомості серед найважливіших і найпринциповіших основ віри стоїть вчення про містичне призначення держави, вищої державної влади і про їх сполучення з владою духовною. Без власної держави - без православної імперії – східному християнству у принципі не вдається втілити ідеал "симфонії" світської і духовної влади. Тому традиційна православна держава, не спотворена іноземними уявленнями, не може не розглядати себе як оплот істинної віри, як містичний Центр Світу – Українська Соборна Держава.

Нинішня епоха висуває нові вимоги до суб'єктів геополітики. Імперіалізм є феноменом не стільки політичного буття, скільки людської свідомості. Імперія і "національна держава" - це два різні типи розуміння ролі держави в світовій історії, це різні ментальні установки національної еліти. Імперія вимагає від людини внутрішньої напруги, духовного максималізму, спонукає на подвиг в ім’я утвердження вищих ідеалів. Імперія - це відмова від хуторянства і провінціалізму на користь провіденціалізму - відчуття власної відповідальності перед Провидінням, за долю буття, за кінцеві долі світу і людства.

 Український імперіалізм - це не комбінації з суверенітетом України. Це перш за все самовідчуття еліти і народних мас. Це претензія на духовну, а у віддаленій перспективі не виключено і на політичну першість на терені Східної Європи. Провидіння вперше за сотні років дарує Україні унікальний шанс стати на чолі Східної цивілізації і буде надзвичайно прикро, якщо ми знову не зможемо скористатися ним. Адже нам є що сказати Вічності.