СЕКСУАЛЬНИМ НЕПОРОЗУМІННЯМ У ПАРТІЇ РЕГІОНІВ МОЖНА ЗАПОБІГТИ ЛИШЕ МАЖОРИТАРНИМИ ВИБОРАМИ

Пропорційні вибори – найбільша загроза нинішньому політикуму. Вона викривлює волевиявлення людей, а невдоволення виборців, що позбулися реального вибору – права голосу, здатне акумулюватися

ВІТРЯКИ

Час від часу невдоволення мас розряджається за слушної нагоди. Щоразу по іншому. Так було наприкінці 80-х, коли люди були незадоволення «багатопартійною» системою у вигляді блоку комуністів і безпартійних. Так було у 2004-му, коли телебачення ставилося до виборця як до гвинтика політичної системи. І так буде протягом найближчих років, через те, що функціонери найбільших партій почуваються незалежними від настроїв людей.

Нинішня політична система гнучкіша – здатна акумулювати невдоволення нею достатньо довго. Для нейтралізації протестних настроїв цілковито невдоволених політичною системою є зручна «накопичувальна місткість»: можливість не брати участь у голосуванні. Проте люди, що ігнорують вибори, особливих прикрощів політичній системі не завдадуть.

Інша справа ті, хто не уникає виборів. Як засвідчили вибори Тернопільської облради, ті, хто все ж прийшов на вибори за таких обставин, схильні до радикальних суджень. Це природно. Якщо людині зав`язати очима, вона зазвичай семафорить обома руками перед собою на всі боки, як вітряк – мацає повітря.

Значний процент тих, хто проголосував за «Свободу» Тягнибока на Тернопільщині не можна цілком ототожнювати з реальними протипартійними настроями в суспільстві. Але ці голоси цілком можна вважати індикатором міри (величини) дезорієнтації лояльного політичній системі частині суспільства.

Адже уявлення тернополян про Тягнибока і його команда насправді відрізняються від уявлень виборців про парламентські політичні структури так само, як образ Тимура і його команда відрізнялися від тодішніх уявлень про тодішню партію більшовиків.

Один з «кандидатів» вже скористався дезорієнтацією населення і веде кампанію за принципом «Придумай сам, чим я тобі подобаюсь!». Це «Арсеній».

За всіма ознаками «Арсеній» – ліберал. Та ось що він пише (цитую за офіційним сайтом його власної політ структури): «Не викликає сумнівів необхідність позбутися комуністичного радянського міфу. Але вийшло так, що разом із міфологією ми втрачаємо системи організації й життєзабезпечення, які були створені багатьма поколіннями українців. … Так відбулося насамперед тому, що так званий лібералізм по-українськи перетворив країну на хаос, на систему безвідповідальності й вседозволеності. Демократію ми сприймаємо як анархію».

Бракує хіба заяви, що він один знає, як робиться українська ковбаса і українська політика. Загалом кампанія Арсенія справляє враження ледь не прямого плагіату з виступів нинішнього спікера парламента Володимира Литвина. І це попри те, що Володимир Литвин на відміну від попередника чітко позиціонує себе як народник, а не як ліберал.

На публічному рівні ситуація не є прозорою. Нинішнім звітам про здійснені соціологічні опитування найрізноманітніших компаній як правило підозріло не вистачає узагальнень відповідей на запитання про очікувану явку громадян до виборчих дільниць на президентських виборах і тим паче – на парламентських. Орієнтуватися залишається лише за кількістю тих, хто висловив бажання проголосувати проти всіх кандидатів – воно постійно зростає і досить скоро так висловлюватиметься кожний третій українець.

Але далеко не кожен виборець здатен щиро зізнатися навіть самому собі, що він нічого не розуміє у нинішніх партійних «розкладах». Більшість виборців, позбавлених орієнтирів і далі намарне «мацають повітря».

БЛАКИТНИЙ МАЙДАН

Навіть здавалося б 100% прихильники «великих партій» переходять на вже призабуту мову натяків і прихованих повідомлень у подвійному дні своїх публічних текстів – симулюють бодай самим собі, що вони хоч трохи орієнтуються, знають де той  корінь, в який слід дивитися.

Так Віктор Янукович не так давно особисто публічно поздоровив з ювілеєм одного з модних публіцистів – Володимира Скачка, редактора газети «Киевский телеграф». Талановитого журналіста із задоволенням друкує партійна преса. Але навіть такі стосунки – не свідчать про цілковите взаєморозуміння. Ось наприклад уривок з туристичних вражень Володимира Скачка, оприлюднених на сайті «Версії»: «Вино, честно говоря, не догоняю. Вообще. Наверное, не эстет. Как наш украинский меценат Виктор Пинчук, поехавший мозгами на черепах и элтонах джонах. Понимаю, что ахтунги – это чисто европейский тренд, но голубой майдан…».

Публіцист будує складну систему порозуміння з читачем на натяках про недолугість представників вищого ешелону нинішнього політикуму. Проблема навіть не в конкретному лідерові, бо йдеться про суб`єктивну думку окремого журналіста, а в тому, що нинішня партійна системи вибудувана під касту недоторканних анонімних політиків, тому навіть такий авторитетний публічний діяч, перед яким ламає картуза лідер найбільшої партії, переходить на натяки у розмові з читачем, тобто виборцем.

Адже від кого «шифрується» відомий журналіст? Від виборця? Навряд, бо це його читачі, його хліб. Від влади? Однозначно ні, бо завсідники «Версій» і передплатники «Киевского телеграфа» – однозначно різко протестний електорат, і саме їм адресовані за цитовані натяки і на Пінчука і на «партію блакитного майдану».

То від кого Скачко «шифрується»? Чому прямо не говорить про нездорові сексуальні асоціації «партії блакитних»?

НЕВИДИМА СИЛА

Висновок однозначний: є політична сила, перед якою ламають картуза і лідер найбільшої партії, і редактор однієї з найпопулярніших опозиційних газет.

Це справді політична сила принаймні ому, що з нею кокетують чи ламають перед нею шапки модні журналісти і визнані політичні діячі. Ця політична сила має свою ідеологію, але не представлена жодною нинішньою політичною партією.

Та найголовніше – ця політична сила не є партією! Тому що ця політична сила – партійні функціонери, які розподіляють замовлення.

Пропорційна система виборів перетворилася на ширму справді владної політичної сили, яка залишається анонімною – демократичні вибори за таких обставин перетворюються на фарс.

Чітко сформулювати невидиме насправді неможливо. Тому сила і залишається невидимою, бо вона не презентовано публічно. Подібні процеси спостерігаються і в інших партіях, заснованих на цілком інших засадах. Приклади можна сипати в очі читачеві десятками як не тисячам. Від БЮТу до НРУ.

Як на мене, це можна було б назвати партійною інерцією, яка є сильнішою за партії з їхніми електоратами – одним з проявів такого собі закону Паркінсона в публічній сфері. Але ці припущення можуть існувати лише як версії, доки ця сила не сформується і не стане предметом досліджень соціологів і політологів.

У вісімдесятих роках період від моди на прихований антипартійний нігілізм тодішніх найбільших партій до цілковитого розвалу цих партій тривав лише кілька років. Як гриби з`явилися цілком нові політичні сили, на цілком нових ідеологічних засадах, які цілковито зруйнували тодішню систему влади. Пізніше з`ясувалося, що ці нові сили не були сильніші за офіс-менеджерську інерцію тодішніх партій.

Зараз такий самий процес може перетікати значно менший проміжок часу. Так у 2005-му на зміну політичному режиму червоних директорів постав режим рожевих олігархів. Адже маємо час швидкісного інтернету і миттєвих комунікацій мобільними телефонами. Політична система захищена пропорційними виборами може розвалитися у будь-який момент ще до президентських виборів, не кажучи вже про парламентські.

ЄДИНИЙ ПЕРЕВІРЕНИЙ ЗАСІБ – МАЖОРИТАРНІ ВИБОРИ

Політичні партії неспроможні стабілізувати процеси, які вони не встигають навіть помітити. Навіть на початку 90-х, коли криза політичної системи обговорювалася ледь не на кожній кухні, найефективнішим засобом стабілізації суспільства виявились мажоритарні вибори: регіональна еліта цілковито перегрупувалася відповідно до реалій і всупереч панічним уявленням панівних тоді політичних структур.

Зараз потреба у мажоритарних виборах ще більша – партійні структури, що формують виборчі списки не встигають навіть помітити суттєві суспільні зміни, не кажучи про адекватну реакцію на цілком реальні загрози.

То що заважає вжити запобіжних заходів до пожежі?!

 Архип Лук`янченко