Вівторок, 24.10.2017, 07:02
Депомаранч
Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [46]
Главная » Статьи » Мои статьи

Леонід Кучма. Психологічний портрет. Частина 2

Перший прем’єрський період Леоніда Кучми привернув особливу увагу дослідників насамперед тим, що значна частина його тодішніх соратників згодом стала його опонентами. Жоден з його колишніх радників своїй пристрасті насправді не зрадив: змінився лише емоційний зміст стосунків – з позитивного на негативний. Об’єкт, до якого прикута їхня головна увага, той самий.

Уже на порозі перемоги окреслилася найприхованіша їхня вада: для них перемога над Кучмою стала ціннішим призом, ніж влада. Такою сильною є образа на людину, яка, перевтілившись на «держгерасима», «висмоктала» і «спотворила» їхні думки. Особливо показовою у цьому сенсі є історія будівництва і експлуатації треміналу і нафтопроводу «Одесса-Броди». Колишні радники забули, як колективно експлуатували статус і імідж свого патрона, так щиро вони на нього злостяться.

Молода держава тоді проходила дуже складний період опанування свого життєвого простору. Але ще складніші процеси відбувалися в душі прем’єра, вчорашнього «червоного директора», бо він на той момент ще не почувався українцем. Він був ракетником, господарником, політиком, адміністратором, який не цурався свого українського походження. І тільки. По-справжньому він зрозумів, що «Україна – не Росія», лише коли пережив руйнацію двох захисних моделей поведінки і, зрештою, зосередився на власній особі.

Леонід Кучма ніколи не приховував, що вважав своїм другом Ігоря Юхновського. Спільною в них на той час була майже дитяча безпосередність, нелукавство, щирість. Академік на початку 1990-х очолював в Кравчука щось на зразок паралельного кабінету реформаторів – Державну думу. Назву ініціатори вочевидь запозичили в росіян, де є законодавчий орган з такою назвою: у ній відобразилися не лише бажання реформаторів не відриватися задалеко від російського контексту, а й прагнення дистанціюватися від усього «непрогнозованого» українського. Модними були дурнуваті жарти про український менталітет.

За великим рахунком неконституційна, як нинішня АП, держдума стала символом боротьби українського розуму проти його ж бажань: у парламенті кипіли пристрасті, панували уподобання; уряд і вся система виконавчих органів мали цілковиту можливість обирати поміж численних невиразних і навіть суперечливих актів законодавчого органу такі, які їм до вподоби.

Частково такий дуалізм був нав’язаний ззовні: розум наполягав на вивезенні ядерної зброї, але не було ані найменшого бажання роззброюватися. Лукавому Кравчукові було тяжко поборювати національні амбіції, бо він їх мав у своїй душі. Кучма все зробив граючись, ніби у стані сп'яніння, – на «автопілоті», бо він таких амбіцій був позбавлений: в нього ще не було почуття національної ідентичності.

Розум обдурив бажання, за що його згодом було жорстоко покарано. Першим нову парадигму – «справедливість – це помста» – відзначив і використав на практиці кмітливий, мімічно живий Дмитро Видрін. І звісно, також був за це покараний.

Найбільшою технічною проблемою на той час були саме український формат і українські координати: статистика на дуже довгий час залишається найтоншим місцем у структурі державотворчих знань. Вітольд Фокін, який керував урядом за часів Кравчука, заявляв з парламентської трибуни, що Україна загине, якщо одержуватиме з Росії менше ста мільйонів тонн нафти-сирцю щорічно. Натомість Тарас Стецьків, який потрапив до уряду Кучми у складі групи його радників, щиро зізнавався, що кожного дня впродовж перших трьох місяців очікував на катастрофу – протягом кварталу Україна одержала менше п'яти мільйонів тонн нафти. Оскільки катастрофічного падіння ділової активності протягом цих трьох місяців не сталося, стало зрозуміло, що показники енергопотреб України попередніми урядами завищувалися щонайменше на порядок.

Показово, що, попри здобутий практичний досвід, Кучма не був тим прем'єром, який перестав перебільшувати залежність України від Росії, а коли став Президентом, навіть примусив у 1996-му році прем'єра Лазаренка підписати угоду про передачу Росії частини української території та соціальної інфраструктури для потреб російського флоту в рахунок дуже підозрілих за змістом і природою українських «боргів за газ».

Свідомо чи ні, та з цією ж метою – переконати громадськість, що борги справжні, не вигадані, – Леонід Кучма використав також мімічно живу Юлію Тимошенко, примусивши її свідчити про значну заборгованість за газ Росії, коли угода про Севастопольські бази вже втілювалася.

Зрештою, парламент погодився із переданням цілком реальної території в обмін на скасування абстрактних українських газових боргів. Утім, всі розуміли, що бази доведеться віддати у будь-якому разі: хоч Україна винна Росії, хоч навпаки. Не випадково учасником домовленості з російського боку було саме міністерство оборони РФ, а не «Газпром». «Борги» були лише приводом для пояснення душевного дискомфорту «зовнішніми» причинами. Усі це розуміли, розуміють, але вперто, включно зі Тимошенко, не визнають і досі. Нікому не кортить бути капітулянтом.

Вигадана у стані кризи «картинка» і далі залишається замінником реалій. Російський політикум нині подає знаки, що розуміється на українських реаліях лише з українських газет. Вищі офіцери МО РФ і собі повірили, що якісь газові борги України і справді були об'єктом врегулювання, предметом домовленості про севастопольські бази, та ініціюють цілком кумедну кримінальну справу про підкуп російських офіцерів, за якою можна саджати за грати ледь не весь політикум усіх російських автономій. Геть як у тому анекдоті про тлумачення Мукачівським радіо причинно-наслідкового зв'язку як такого, причиною якого є наслідок або слідчий.

Бажання капітулюють перед розумом лише тоді, коли вони виснажені. Кучма тривалий час мордував парламент «життєво необхідною» конституційною процедурою: тимчасова угода і ухвалення нової конституції, внаслідок яких, проте, суспільство як перебувало у депресивному стані, так у ньому і залишається. Так Розум обманював Бажання, і Кучма був неперевершеним таким шахраєм.

Найдивовижніше, що сам Президент усіх цих своїх «подвигів» не помічав, ніби цілком неспроможний подивитись на себе зі сторони. Насправді він був особистістю цілком позбавленою цих бажань, бо на той час в його душі ще не було почуттів національної ідентичності. Він робив це так вправно тому, що йому це геть не боліло.

У 1993-му році прем’єрство Кучми розпочалося із кількох актів, що мали силу більшу за президентські укази, бо парламент віддав низку своїх повноважень новоствореному кабінету у своєрідну концесію. Ліві практично одразу назвали здійснені радикальні, але по суті лише паперові реформи – «шоковою терапією», що нібито впроваджується за сценарієм, розробленим у Гарварді. Насправді жоден ліберал світу не був радикальнішим за наляканих розвалом колишнього Радянського Союзу бюрократів, до числа яких належав і сам прем’єр: серйозно обговорювалися плани безплатної і навіть примусової приватизації величезної державної власності. Те, що втілювалося, насправді не надто відрізнялося від подібних прожектерських планів.

Панічні споживчі настрої українців уряд Кучми так і не подолав, а коли це сталося, 1996-го року, він, як про це свідчить подальший перебіг подій, як Президент навіть не зрозумів. Суспільні настрої стали для нього фактом лише тоді, коли він наштовхнувся на стіну відчуження і удаваного співчуття внаслідок трагедії Ґонгадзе.

У 1996-му році цілковито проявилися седативні (заспокійливі) здібності тодішнього Голови Нацбанку Ющенка. Натомість членам кабінету Кучми і його подальших адміністрацій завжди бракувало впевненості, терпіння і уваги до соціально-психологічних факторів, що зумовлюють поведінку населення. Ця увага тонула у дошкульних сентенціях про «менталітет народу», що їх час від часу скептично цідили члени команди ракетника-партайгеносе. Виссані з власних пальців рефлексії замінювали їм дійсність, а вони трималися за ці свої вигадки так чіпко, що коли споживчі паніки вгамувалися остаточно, відправили успішного керівника департаменту політики цін Віктора Кальника у почесне «заслання» аж до Греції.

Нетерпіння – показник душевного неспокою. І буря вирувала насамперед у душі самого Кучми. Опинившись у центрі стрімких подій, не маючи досвіду співпереживання масових почуттів (паніки, ажіотажу, масових страхів, інфляційних очікувань), яких він ніколи не помічав, прем’єр мав або потонути як бюрократ, або звідати нових для нього відчуттів ідентичності з населенням і якихось переконань (ліберальних чи соціал-демократичних), які б вивели його на нові горизонти.

Зрештою, сталося і перше, і друге. Уряд поводився на споживчому ринку як слон у крамниці посуду, зміцнив маніакальну звичку населення щодня цікавитися курсом долара і купівельною спроможністю власної заробітної плати. Все це унеможливлювало ділову активність у реальному секторі економіки; банкіри не мали куди вкладати гроші, крім іноземної валюти, бо не було таких активів, цінність яких була б поза сумнівом. Кучма пішов з посади прем’єра, щоб стати Президентом.

 

Категория: Мои статьи | Добавил: depomaranch (21.01.2009)
Просмотров: 746 | Рейтинг: 3.0/3 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика
Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтів - uCoz