Неділя, 19.11.2017, 10:03
Депомаранч
Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Мои статьи [46]
Главная » Статьи » Мои статьи

Психологічний портрет Кучми. Частина 3
1994-1999: СЛІПИЙ АКРОБАТ

 

Відставка відбулася, коли вартість автопального була приблизно такою ж, як у 2004-му році (у доларах – 0,5-0,6), але тоді такі ціни вважалися неймовірно високими. Оточення Кравчука чимало уваги приділяло соціально-психологічним факторам поведінки населення, та проте тлумачило деякі події надто «валентно», шаблонно і спрощено. Радники, зрозуміло, переоцінили незадоволення населення здійсненою урядом Кучми «шоковою терапією», а тому вважали, що екс-прем’єр вибори не виграє. Та Кучма виграв, породивши міф про надзвичайну ефективність «кремлівського фактору» в українських справах, особливо під час виборів, хоч насправді кампанії російських політтехнологів в Україні ще марнотратніші, ніж відомий політпроект Хорошковського «Озимі».

 

Візуально Кучма-прем’єр запам’ятався виборцям як людина, яка правою рукою через голову мняцкає собі ліве вухо. Над цим жестом насміхалися чимало людей, і саме в такий спосіб привернули увагу до саме цього образу.

Згодом оточення Кучми таки примусило його позбутись цієї звички – серйозна помилка.

Такий жест – правою рукою до лівого вуха – є «рафіновано» природним, невимушеним – навмисне його не вигадаєш. Він не тільки не є театральним – він є цілковитою протилежністю демонстративним жестам, колосально виразний символ щирості і нелукавства. Аксакали ОУН згадують, що подібний жест спостерігали у Ярослава Стецька, легендарного борця за незалежність України.

Якби Кучма не перекидав руку через лисувату (тоді) голову, а взявся б за ліве вухо правицею «нормально» (лікоть вперед, а не угору), він би утворив щось на зразок бар’єра між собою і дійсністю, що, за постулатами кінесики (наука про мову жестів, міміки і поз), означало б бажання «перервати контакт», «захиститися». Натомість жест «рука через тім’я» перетворився на протилежність жесту «руки, зчеплені на грудях», тобто на знак прагнення не переривати контакт, попри якесь явне непорозуміння, знак неупередженого, майже дитячого зацікавлення, «невалентності» щодо досліджуваних об’єктів.

Схоже, у цьому жесті було сконцентроване чи не все позитивне, що було на той час у Кучми: він не розумів реалій, та не захищався від дійсності, а прагнув активно її пізнати, попри очевидне неспівпадіння поглядів. Принаймні таке враження він створював на співбесідників. «Невдаха-реформатор» приваблював значну частину виборців саме тим, чим він раніше примушував сприяти йому численних партайгеносе, – нелукавством, ще й підкресленим рідкісним демонстративним жестом.

Другою позитивною змістовною рисою особистості Кучми була його порівняно жива міміка: на обличчі відображалися почуття.

Згадаймо: що жахливішими і безглуздішими були репресії за радянських часів, то більше серед партайгеносе було старців із спаралізованими поглядами і незворушним виразом обличчя. Саме такі керівники потрібні закомплексованим чиновникам.

Ця потреба як суспільне явище не була і не є чимось незвичайним, феноменом. З таких самих причин у ролях героїв супербойовиків знімаються кам’яноликі актори: заляканий життям обиватель таким бачить «себе справедливого» (нелякані діти шаліють від засадничо іншого типажу – сором’язливого каратиста Джекі Чана). Натомість емоційна міміка Горбачова невимовне дратувала слуг тодішнього режиму – він їм здавався фальшивим.

В Україні, як і майже скрізь на теренах колишнього СРСР, протягом загадкової «перебудови» відбулася зміна склянооких «батьків нації» на їхніх візуальних антиподів: Кравчук з його живою мімікою виграв вибори 1991-го року не випадково, а тому що був антиподом Щербицького. Але він, як і Горбачов, дратував «робочих коней» режиму – міліціянтів, адміністраторів і навіть розсильних. Згодом з’ясувалося, що перший Президент кисне у випарах антипатії власних підлеглих, саме тому він довго не міг наважитись взяти участь у перевиборах, які нелюб’язний парламент влаштував йому достроково.

Поруч із Кравчуком Кучма ззовні більше нагадував Янаєва – бракувало тільки дрижаків у пальцях. Очевидно колишній «червоний директор» навіював слугам режиму ностальгійні образи «сильної» влади колишнього СРСР.

Як типаж – ближчий до «спаралізованих». Проте його міміка була таки жива, він не був цілковитим андиподом лукаволикому Кравчукові. До того ж жест – правиця до лівого вуха через голову – компенсував прикре враження «схожості на комстарців». Екс-прем’єр міг розраховувати на прихильність як вільних особистостей, так і закомплексованих. Принаймні не викликати відрази.

З важелями влади другий Президент поводився, як Брежнєв із сибірськими ріками: тим він і подобався членам його команди, що прагнули державотворчих подвигів – постійних доказів беззаперечної переваги Розуму над Бажаннями. Проте і користь від масштабних експериментів приблизно така ж, як від меліорації Сибіру: система влади як була парламентсько-президентською, так і залишається.

Його конкуренти не могли розгадати секрет непотоплюваності лідера, якого народ щиро вважав алкоголіком. Він їм здавався таким самим абсурдним явищем, як сліпий акробат. Спікер Олександр Ткаченко був певен, що під час третіх президентських перегонів з легкістю продемонструє виборцям свої очевидні переваги над чинним Президентом, що регулярно проголошує явно «салонні» заяви щодо поточних епізодів валютної, монетарної чи кредитної політики держави, замість розрахованих на масову аудиторію. Дуже дратувався, що йому інші претенденти перешкоджали йти навпростець до найвищої посади.

Інтерес до системи організації влади і експериментів з нею дозволяв Кучмі якнайдалі відкладати вирішення загадки масових настроїв. Він з малих літ однаково чутливо, із «ввімкненою інтуїцією», вивчав будь-який матеріал, з яким мав справу, хоч метал, хоч людей – тому і був успішний. Тільки не масові настрої. Як і всі радянські люди, він вважав завеликою відповідальністю самостійно тлумачити громадську думку і споживав її лише в готовому вигляді.

Через нечутливість до масових настроїв Кучма протягом першої каденції демонстрував цілковитий нестрах до макровладного експериментування, чим навіював майже містичний жах на провінційну гілку влади.

Завдяки своїм «подвигам» Кучма здобув славу політичного велета, хоча насправді унезалежнилися і зміцніли ті функціональні осередки влади, що їх імпровізації «конструктора влади» не зачепили: банківська сфера, мас-медіа, міліція, влада на рівні самоврядних територій, суд. Банкіри зрештою витворили українську надцінність – нерухомість: населення позбулося звички цікавитися курсом долара двічі на день, переорієнтувалося на фундаментальніші цінності; його життя у цьому сенсі перетворилося з хаосу на якусь подобу порядку і організованості. Суди в історично короткий проміжок часу знеохотили невдах і незаможних шукати паперової справедливості. Міністрові внутрішніх справ Кравченкові навіть спало на думку фотографуватися у строю, що нагадував есесівський, – так йому було добре.

Щодо уподобань Кучми-президента з певністю можна говорити, що він бачив державного мужа щонайменше великим, насамперед вгодованим. Певне, він вважав свою власну статуру недостатньо солідною. Історія його стосунків з Лазаренком, Зв’ягільським, Кравченком. Симоненком-грубим, Смірновим, Бакаєм, Волковим, Януковичем і Марчуком свідчить, що на таких людей Кучма розраховує найперше. Але і ображається на них щиро.

Цікаво було в цей час спостерігати за еволюцією мімічно живих особистостей у президентському палаці. Коли Кучма отаборився у колишньому приміщенні ЦК КПУ, таких людей привів із собою чимало. Але вони не одержували жодних серйозних посад: Президент відверто користувався їхніми ідеями та покладався на людей із великою фізичною масою. Історія мімічно живих Разумкова, Видріна, Юхновського, майора Мельниченка, Рижова – нині голови держкомпанії з фінансування інновацій, Березовського, Деркача-старшого, Юлії Тимошенко, Литвина, зрештою, свідчить, що такі люди почувалися в його оточенні справжніми машиністами, на відміну від бутафорських, мов корабельні фальшборти, кам’яноликих важковаговиків, від яких Кучма вимагав втілення сценаріїв, розроблених мімічно живими радниками. Всі ці винятки з правила насправді були правилом. І ніхто, крім, певно, Кушнарьова, справді вартісних посад так і не дочекався. Збороділий попід тином влади Дмитро Табачник – не показник, бо виявив незвичну здатність до еволюції власного «екстер’єру» відповідно до «вимог часу».

Найдовше тримався Литвин. Та достатньо одного погляду на його свинцевощелепного (мов Сігал, якого черговий раз заціпило), наступника Медведчука, на бородатого Базіва – політрадника Кучми, який змінив мімічно живого Разумкова, щоб пересвідчитися, до якого ідеалу підлеглого прагнув сам Кучма.

Поступово в оточенні Кучми люди без бороди і вагою менше центнера почали, певно підсвідоме, мавпувати чи то Путіна, чи то Хорошковського із Хмельницьким. Тенденція, яка окреслилася наприкінці першої каденції президентства Кучми, нині проявилася цілком: випадкові люди почуваються у президентському палаці, як у якомусь елітному військовому училищі, де вихованці читають на ніч статут караульної служби, – так багато навколо людей із кататонічною (нерухомою) маскою гіпертрофованого почуття відповідальності на обличчі.

У особливо поганому становищі опинився Почепцов – політолог, автор низки дитячих казок: він останнім часом демонструє кислий песимізм іпохондрика, замість колишнього – ядучого, що може позначитися і на його власному здоров’ї.

Осібно у цьому переліку стоять Волков і Бакай: солідний «екстер’єр» у них поєднується із виразною мімікою, але так само нестандартними є і їхні придворні кар’єри.

Протягом першої каденції і, очевидно, ще з дитячих і студентських років, Кучма нудився від спілкування з мімічно неживими співбесідниками. У період до 1997-го року він їх взагалі уникав. Унаслідок його першої психологічної кризи, спричиненої глибоким розчаруванням у Лазаренкові, від адміністрації Президента відійшла перша хвиля яснолицих генераторів ідей. Кучма змушений був спілкуватися з тими, що залишились. Проте фаворитами довгий час залишалися щирі і вигадливі, мов діти, Волков і Бакай, яких люто ненавиділа решта підлеглих.

Незворушний Марчук фаворитом так і не став і навіть не відчував подібної перспективи. Тому й занурювався в «лабораторну опозицію». Пустовойтенко теж не був по-справжньому другом Кучми – його було призначено прем’єром як візуального антипода Лазаренка і його довічного персонального конкурента. Горбулін назавжди зберіг колишні почуття куратора, опікуна, персонального лоцмана Кучми і постійно переживав, осмислюючи зміст уже ухвалених рішень: «Му-му» значно переросло свого «Герасима», тому останнього приємно гризло сумління за всі кроки непідвладного йому «підопічного».

Головну увагу другий Президент завжди зосереджує на мімічній реакції співбесідника, тому менших «репресій» зазнають ті підлеглі, на обличчях яких нічого не прочитувалося. Навпаки, такі люди швидко отримували призначення. Певне тому, що Кучма під час аудієнцій нудився, і волів швидше дивитися на папери, ніж на співбесідника, й підписував їх, щоб скоротити тривалість зустрічі.

Спроби пояснити мотивацію дій Кучми його ангажованістю у боротьбі кланів, наприклад, на боці Дніпропетровського, схоже, принципово далекі від істини. Перевага земляків полягала хіба в тому, що вони з іще докиївського періоду його життя краще знали, принаймні на інтуїтивному рівні, деякі особливості душевної конструкції його особистості. Хоч і не вміли це не лише пояснити, а й навіть усвідомити.

Насправді відбувалася цілком природна річ: оточення Кучми позбавляло Президента його простакуватості, викручувало йому руки, щоб вони не діставали через тім’я до протилежного вуха. Це було грубе насилля. За великим рахунком – демонтаж надгробку над могилою батька, бо дитяча цікавість до оточення, до середовища саме і складала головний конструктивний матеріал цієї душевної «захисної споруди».

Радникам і фаворитам (а, може, дружині?) зрештою вдалося викрутити Президентові руки, бо йдеться не про стрижень характеру (там рана; замість квітки на маленькій планеті могила), а лише про захисну конструкцію – надгробок. Особистість відгукнулася. Прагнення до контакту з дійсністю протягом першої каденції втілювалися у іншій формі: Кучма, компенсуючи відчуття дискомфорту, розбирав механізм державної влади на частини, як дитина іграшку.

Згодом потреба Кучми у контакті з дійсністю почала згасати, як вона згасає у дітей внаслідок надміру суворого виховання. Це проявилося, зокрема, у все меншій спроможності до щирого спілкування: кандидувати на третій термін він не пішов насамперед через те, що в нього елементарно не було співбесідника, з яким він міг спілкуватися понад годину: після кризи, спричиненої трагедією Гонгадзе, Кучма взагалі ні з ким не може спілкуватися понад 20 хвилин.

Плівки Мельниченка вражають «кілометровими» паузами. Кожна чергова репліка, схоже, позначає новий акт комунікації, хоч співбесідник той самий: Кучма розбиває одну аудієнцію на десятки таких актів, бо витримати тривале напруження через брак цікавості неспроможний. Кам’яноликі і скляноокі заполонили президентський палац.

Проблема не обмежувалася дискомфортом спілкування. Штучно позбавлений рефлексів юнацької щирості, Кучма позбувся і стабільних мотивів до цікавості, пізнання дійсності. Для повторної мотивації пізнавальних рефлексів потрібні були нові чинники. Коли нема щирості, відкритості, такими чинниками стають страхи, образи, комплекси неповновартісності – агресія. Всі ці конфлікти з парламентом, Лазаренком, опозиційною пресою, тощо були необхідні йому, щоб почуватися жертвою. Почуття образи були джерелом агресії – конструктивного матеріалу для душевної новобудови на місці надгробку.

Ще протягом першої каденції особистість Кучми почала наповнюватися початковими відчуттями власної національної ідентичності. Це була тяжка справа, бо масові настрої були для нього «табу»: вони були для нього втіленням сліпих Бажань, які мав контролювати він – втілення Розуму.

Маленьке деревце з величезними труднощами почало проростати крізь руїни надгробку. Рослинка була хирлявою, бо Кучма споруджував новий саркофаг з майже невідомих йому раніше агресивних почуттів.

Проявлялося це лише в тому, що усі придворні, які цинічно висловлювалися щодо менталітету народу, пізніше були звільнені, як, наприклад, Видрін, хоч і з «інших причин». Він розправлявся з найзарозумілішими українофобами, як і з парламентом, несвідомо – «на автопілоті».

Остаточно формування почуттів національної ідентичності Кучми завершилося із припиненням будівництва згаданого саркофагу. Формально цей фінал припадає на видання велемовної книги «Україна – не Росія».

Кущик цих відчуттів – по суті єдине, що проросло на могилі батька, яка назавжди залишилася стрижнем його характеру. То ж уже неможливо стверджувати, що стрижня характеру Кучми взагалі не існує, або що це лише мощі. Проте так само відомо, що людина, яка майже до кінця своєї другої президентської каденції залишалася трохи дитиною, остаточно перестала розвиватися: зруйнувати саркофаг агресії тяжко, практично неможливо – Кучма конструктор від Бога і нова споруда є надзвичайно міцною.
Категория: Мои статьи | Добавил: depomaranch (27.01.2009)
Просмотров: 631 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика
Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтів - uCoz