Дві стратегії освіти і реабілітація русинства

Руським за переконаннями неможливо народитися, переконання можна лише набути. Проте для того, щоб якнайширше транслювати цінності, що формують свідомість, вони повинні бути не просто чітко сформульовані, але вже поділятися численним співтовариством, тобто у доброму сенсі стати стереотипом мислення. Перш за все, це стосується історичного погляду на формування руського народу і держави. Наразі такого масового єдиного погляду, який би враховував існування «росіянітства» немає. І тут необхідно мовити про дві можливі стратегії його формування. Обидві стратегії можуть бути лише опозиційні «росіянітській», але мають принципову відмінність.

Перша полягає у дзеркальному відбитті логіки «росіянітської» сепаратистської стратегії. Вся історія стає жорстко підпорядкованою ідеї існування руського народу (поява якого сягає углиб тисячоліть) як неподільного цілісного організму, без будь-яких регіональних відмінностей. Виникнення «росіянітства» пояснюється лише зовнішнім впливом, перш за все поділом Київської Русі після татарського нашестя, а також литовським,  монгольським, татарським, мордвинським та угрофінським впливами. Така концепція, як і «росіянітська», в основі є есенціалістською. Причому виходячи з неї тотожність повинна була би усвідомлюватися постійно як одність руського народу. Усі ж суперечності цієї теорії списуються або на фальсифікацію, а коли на неї це вже списати не можна, пояснюються зрадою окремими представниками руського народу під впливом тих же зовнішніх сил. Головне, що об'єднує прихильників есенціалістської теорії єдиної руської нації з «росіянітствуючими», це готовність жертвувати логікою і фактами заради торжества їхніх конструктів.

Є і інша можливість опозиційності «росіянітству». Суть її полягає не в тому, щоб паралельно попри все проповідувати києворуську єдність, а прагнути утверджувати руськість через об'єктивність і відповідність історичним фактам. Цей шлях значно затратніший. Будь-яка реальна історія, тим більше багатовікова історія, не відповідає ідеологічному міфу про націю, який не є суперечливим через абстрагованість від реальності. Але якщо розглянути ситуацію з історичною долею України-Руси, то є підстави вважати, що підтверджених історичних фактів достатньо як для ствердження спільноруського, так і для протистояння «росіянітству».

Історія стародавньої України-Руси попри всій насиченість феодальної боротьби не дає будь-яких підстав говорити про поділ на росіянів і русів і тим більше про якесь етнічне протистояння. Історія після Переславськой Ради свідчить, що впродовж всіх численних конфліктів більшість східноруського населення, так чи інакше, ставали на сторону України-Руси. Українська руська культура має спільнорусинське коріння. Найвидатніші представники з-поміж тих, кого нині іменують росіянами, працювали на ниві спільнорусинської культури. Всі найвидатніші досягнення здійснилися в рамках загальної держави. Проте необхідна заувага, що все це має значення у логіці операціоналістського підходу до побудови нації, який припускає подолання місцевих відмінностей загальнонаціональною культурою. Таку процедуру національного будівництва проходили всі великі європейські нації. В Україні ця процедура була перервана більшовиками.

Але і зараз підхід до україноруської нації як до історичного проекту, а не як до даності, є справжньою альтернативою «росіянітству». Заперечення «росіянітства» тут можливе не просто заради ствердження україноруськости. Заперечення можливе через брехню і суперечність. Тобто в основу беруться саме об'єктивні критерії, хоча оцінка факту і залежить від позиції інтерпретатора. У ситуації, що склалася, об'єктивний критерій украй важливий, оскільки служить своєрідним орієнтиром. При створенні національного міфу украй тяжко прийти до згоди між представниками нації. Мета встановити історичну істину містить принцип, за яким перевага віддається обґрунтованому національному міфу. Такий проект нації завжди буде незакінчений і відкритий, більш того завжди буде під загрозою викриття незручних фактів. Проте руськофобія відкидатиметься не лише через принцип, що це проти руських і не вигідно росіянітам, але тому що це брехня.

Найважливіше завдання протистояння «росіянству» - розведення у свідомості населення Росії знака рівності між національною і народною (фольклорною) культурою, нацією і етнічними спільнотами. Антируську «росіянітську» ідеологію необхідно відокремити від любові до народної руської культури. «Росіянітство» максимально використовувало любов до етнічної культури для досягнення своїх цілей. Тому будь-який спільноруський проект у наш час можливий лише за відсутності антагонізмов з локальною самобутньою культурою. Це, до речі стосується, і сучасної росіянської мови, в основу якої покладено кілька староруських діалектів. Людина заражена «росіянізмом», навіть якщо вона винятково руськомовна, виступатиме за мовну політику, що проводиться нині в Росії. І навпаки росіянськомовна людина спільнорусинських поглядів розумітиме цінність спільноруської мови.

Та якщо місцеву самобутність україноруському суспільству варто поважати, то на антируськість «росіянітства» не слід заплющувати очі не через якісь політкоректні або сьогохвилинні прагматичні міркування. Необхідно чітко артикулювати об'єднуючі цінності. При цьому необхідний моніторинг наскільки ці цінності популярні в росіянітському суспільстві.

Визнання спільноруських цінностей без відмови від народної самобутності часто називають русинством. На цьому слові лежить вантаж брехні і інсинуацій з боку «росіянітства». «Росіянітствуючі» пропагандисти намагалися представити русинство, як плазування перед києворусизмом, як визнання київських русів  старшими братами і так далі. Насправді все було з точністю до навпаки. Основа західноруськості це подолання комплексу неповновартісності, притаманного «росіянітству». Оскільки центральне місце ідеології русинства це невизнання монополії на русинство серед києворосів і неприйняття «росіянітського» мазохізма.

Русинство направду дуже важливе для справи об'єднання або недопущення ворожнечі. Проте потрібно визнати, що воно зараз украй нечисленне. Але це не означає, що воно не має перспектив. Для його перемоги повинні запанувати два основні мотиви для русинства: гордість за спільноруське минуле і віра у сумісне майбутнє і заперечення «росіянітського» мазохізму.