Частина третя “Заграва” Картини 1-5 

Картина перша

Марічка виходить з автобусу міжміського сполучення. Якесь містечко на Тернопільщині в Кременецьких горах. Наприкла, Скала. Базарчик, де місцеві продають приїжджим. Марічка хоче щось прикупити своїм, які сидять в бункері. Старанно вибирає продукти – дари щедрої української землі. Витягає з торбинки (рос. сумочки) гроші, що повернув їй Птічкін. Жінка з переселенців-лемків з жахом відсахується від банкноти, що її простягає Марічка.

-          Та йдіт собі, пані з Богом. Мені тих грошів від вас не треба. Вони землев тхнут. Йдіт собі бирше. (Відштовхує харчі, що їх їй пробує повернути Марічка?)

Марічка звертається до єврея-годинникаря, який зацікавлено визирає з будки.

-          Чи пан не буде такий ласкавий, виміняти мені гроші, бо я не маю дрібних.

-          Прошу пані, вони все одно в пані тих грошей не візьмуть.

-          Чому? Вони ж справжні, трохи залежали. Вдома.

Дещо знічується Марічка, яка починає розуміти, про що власне йдеться і чому Птічкін повернув їй саме її гроші.

-          За препрошенєм пані, пані сама знає звідкіля ті гроші.

Єврей нахиляється до вуха Марічки, стиха додає.

-          Сюди вже давно з такими не приходять.

-          То дякую пану.

-          То прошу.

Марічка виходить з містечка. Простує мальовничою місциною. Стигла літня природа буяє. Світ видається їй таким милим, що вона аж підтанцьовує посеред цієї краси. Раптом нізвідки виринають дві темні постаті (за-для драматизму - з автоматами) Марічка прийшла на контактовий пункт.

Картина друга “Сірий” та Птічкін.

Птічкін з пляшкою “Столічної” заходить до камери, де на животі лежить “Сірий”. Дивиться на нього. Сідає поруч. Розказує, ніби ні до кого.

-          В одна тсяча девятсот сорок первом годе допрашивал я одного варшавского еврея – ювелира из репатриантов. А подозревался он в даче взяток ответственным работникам местного управления НКВД. Якобы те, взамен паспорта и проездные документы его подельникам, или родственникам - я уже точно не помню, выдавали. Время было военное, поэтому мы с ними, как с тобой, не чикались. Ну эти, местные уже во всем признались. Даже в сотрудничестве с финской разведкой. А еврей молчит. Этих при нем исполнили – думали заговорит. Куда там! Только закаменел. Расстреляли его. И подумал я тогда, а ведь у такого можно было бы и взять... Ну, раз ты своих не сдал – может и мне на что пригодишься. Лежи, пока – выздоравливай.

Виливає горілку з пляшки до чайника.

Картина третя Зустріч Марічки з “Загравою”

Марічка (вже в халаті поверх міського костюму) влазить до схрону. Бачить “Заграву”, який стоїть посеред переділу. Дає йому ляпаса.

-          Це за твою “бочкарьовку”!

-          Вона, між іншим, загинула.

-          Знаю. Тому ти так легко і відбувся.

Шукає в кошику з харчами. Знаходить, подає “Заграві” пляшку “Московскої”

-          Це тобі. Здогадуєшся від кого?

 Подорож у часі “Розрив”

Березень 1944 року. Полісся. Нічийна земля. “Птічкін” нетерпляче міряє сніг. Осторонь почт. З’являється “Заграва”, теж з почтом.

- Вибач, спізнився.

“Птічкін підбігає до “Заграви”, кричить:

-          Ты не опиздал - ты охуел! Твои люди устроили засаду на Ровенском шоссе?

-          Ні, а що, знову на якихось тиловиків наїхали?

-          Ты знаешь на кого они наехали?! На командующего фронтом генерала Ватутина. Он ранен. О нападении уже доложили в Москву.

-          Хлопці просто шукали за зброєю, твій генерал цілком міг би її віддати, ніхто б його пальцем не зачепив. Ми з Червоною Армією не воюємо. А зброю ми б потім повернули, з вибаченнями…

-          Да ты совсем охуел! Тебя советская власть из панской тюрьмы освободила, где ты со своим Бандерой срок за ваш эсеровский терор отбывал. А ты вместо благодарности… Ты на кого хвост поднял?! Это командующий Первым украинским фронтом!

-          Ми вашого уряду не визнаємо…

-          Зато он вас вызнает, ох как он вас вызнает –никому мало не покажется. Между прочим, твоему Бандере в этом правительстве тоже пост предлагали - наркома сельского хозяйства. Вашими методами только коллективизацию проводить. (Жестом та мімікою передражнює удавку)

-          На своїх подивись. Чого ваш уряд знов кордон по Случі та Горині відновлює? Прикордонники старі станиці займають. Чому поляки свої стовпи на нашій землі вкопують?

-          Нехай вкопують. Прийде час - ми їх на тих стовпах повісимо. Пойми, пока союзники второй фронт не откроют – с поляками надо заигрывать. Пусть думают будто мы позволим их правительству в Варшаву вернуться.

-          Думаєш, я не знаю для чого тобі тут мир знадобився? Через наш терен зброю своїм прислужникам в Польщі постачати. Ваші загони теж на захід рушили.

-          А это между прочим выход, Давай я тебя и твоих пока от греха подальше поляками попишу. Для наших вы все на одно лицо. Тем более и по-польски шпрехаете.

-           Красно дякую – зависока честь.

-          Да, ты у нас гордый, ты у нас националист – (передражнює) “на пограниччі осілих та кочових народів”… Да в вашей УПА половина эти самые “кочевые народы” – красноармейцы и командиры.

-          Продовжуватиме такими темпами - буде ще більше.

-          Униаты гребаные, мало вас Хмельницкий резал.

-          На себе подивись, москаль.

-          Хто москаль?! Я?! Я козак з діда-прадіда! Ми за вас гречкосіїв триста років кров проливаєм.

-          Більше якось нашу.

-          Хочеш моєї?! На – стріляй! Доки можеш. Наступного разу побачимось – я тебе не пожалію.

Охорона «Заграви» піднімає автомати. Люди Птічкіна також. «Заграва» жестом притримує своїх. Птічкін теж.

-          Короче, Генеральный Штаб Красной Армии свои обязательства перед тобой и твоими мурзиками выполнил, дальше – как знаешь.

-          Наступного разу ти до мене сам прийдеш.

-          С какого это?

-           Про мир просити.

«Птічкін» робить непристойний жест, іде до коней. Обидві групи розходяться, тримаючи одна одну на оці. На разі «Птічкін» свистить. «Заграва» обертається. «Птічкін» кидає йому пляшку казенки. «Заграва» ловить.

Картина четверта Сцена між “Загравою” та “Есбістом” про мир та непримиренність.

“Врємянка”. Подружжя: чоловік років тридцяти та вагітна дружина їдять борщ. Раптом двері прочиняються. На порозі “Есбіст” та “Заграва”.

-          Слава Ісу!

Обличча господаря сіріє, борщ виливається з рота, проте, він швидко опановує себе.

-          Навіки слава Богу! Прошу до столу. Жінко, йди-но за курми приглянь.

Та виходить. Господар пояснює

-          На засланні одружився. Вона з наших, наче певна, але береженого Бог береже.

“Есбіст”:

-          Давно повернувся?

-          Та, з пів-року.

-          Чого на зв’язок не виходиш?

Господар, непевно.

-          Та пасуть мне.

“Заграва”

-          А кого зараз не пасуть. Ти, начебто в комунгоспі влаштувався – візником.

-          Асенізатором.

-          Ато ж. Товаржиство було нєвєлькє алє бардзо гоноровє: пан ксьонж, пан хорунжий, пан гувнярж, есче двие курви і я… Ми тут тротилу наплавили з авіабомб. Коли поїдеш до виконкому – з-під товаришів-начальників гній вигрібати, заразом і закладеш. Он у тебе й будильник цокає. Ще не розучився?

-          Звиняйте, друже зверхнику, не можу я зараз. Жінка от-от має родити. На кого я її тут саму кину? Родичі до Казахстану виїхали – на цілину.

-          Добре, почекаєм. Тоді на разі приховаєш пару “стволів” щоб містом з ними не швендяти.

-          Друже зверхнику, не можу я. Вибачте мені. Грошима, коли Ваша ласка, що на шахті заробив…

“Есбіст”:

-          Може ну його, цього шахтаря. Скреслимо – разом із дружиною?

“Есбіст” робить рух уявним ножем. “Заграва” (так, наче розважає суто теоретично):

-          Та ні, справа ж не в ньому. Це тенденція. Скільки ми ще зможемо спиратися на ландшафтну складову?

“Ландшафтна складова” не жива ні мертва очікує: чи заріжуть зараз, чи змиряться з “тенденцією”…

-          Пакуйся на цілину, чоловіче.

Господар мимоволі полегшено зітхає.

Виходять городами. “Заграва”:

- Може і нам час соціально реабілітовуватися. Подамося на цілину, влаштуємося асенізаторами. Там вже точно не шукатимуть…

Картина пята Очікування.

Марічка лежить на полиці в схроні, занавіска спущена - це теж в’язниця. Згадує.

Подорож у часі Канів. Шевченкова гора. Якесь свято. Співає народний хор, школярі покладають квіти, всі їдять морозиво. Марічка теж. Але морозиво тане, бо вона вочевидь, здивована побаченим, та разом з тим і щаслива виповненням юнацької мрії. Вона на великій Україні, на могилі Кобзаря, зі своїм народом. Поруч Птічкін, дивиться на Марічку з зацікавленням та трохи милується нею. Недалеко їсть морозиво Марина. Розкосими очима позирає на полковника та Марічку, оцінює їх ставлення один до одного.

Хтось торкається занавіски. Вона відчиняє. “Заграва”

-          Надійшов вирок від генерального судді. Організаційний суд тебе виправдав що до звинувачення в зраді. Заочно. Ти розумієш, що тепер ти маєш по нього піти?

“Заграва” граеться ножем.

Марічка злазить з полиці, дивиться на свої ноги.

-          Спочатку мабуть зайду до шевця. Щось ці даровані мешти швидко розлізлися. Боюсь, не дійду.

Притоптує. (Глядач має запам’ятати її взуття на майбутнє.)