Інформаційна агенція "Депомаранч"

Єрмолаєв, коли б у нього був пістолет, міг пристрелити Януковича просто в прямому ефірі

depomaranch — Sat, 26 Dec 2009 18:27:49 GMT

Аналітик зненавидів кандидата, за якого голосуватиме

Директор дослідницької компанії «Софія» Андрій Єрмолаєв під час прямого ефіру з кандидатом у президенти Віктором Януковичем на передачі «Шустер. Лайф» телеканалу Україна на різдво, 25 грудня, вирішив перевести дискусію в інтелектуальне русло і попрохав Януковича як один із запрошених експертів дати відповідь про можливу реакцію на три виклики Україні: деінтелектуалізація політики і булімічне захоплення влади «масштабними економічними проектами» технократів, відчуття зростаючої суб`єктності Євросоюзу і падаючої суб’єктності України.

Андрій Єрмолаєв вкрай скептично ставиться до ідеологічних і духовних проектів Віктора Ющенка і соціально-політичних проектів Юлії Тимошенко. Аналітик виразно симпатизує русофілам, вкрай зверхньо ставиться до тих, кого він помилково називає «націоналістами», причому свою зверхність і своє роздратування останніми він пояснює знову ж таки неінтелектуальністю останніх. Звісно, такому інтелектуалу просто нема за кого голосувати, крім таких персонажів, як Янукович чи Богословська, хоча ні сам він, ні будь-хто, кого він подумки протиставляє тим, кого він називає «націоналістами», ніяк не зреагували, наприклад, на промову патріарха Кіріла від 3 листопада, що є прямою ознакою спроб вберегти свої ілюзії від реальних фактів.

Що Андрій Єрмолаєв скептично ставиться до «свого кандидата» відомо порівняно давно, зокрема і з відповідей на запитання радикально православного сайту «Версії». Але його реакція на Януковича на різдво у прямому телеефірі певно стурбувала охорону кандидата від «регіоналів». Вираз обличчя аналітика, коли він слухав відповіді кандидата у президенти на своє запитання, можна було б використати як ілюстрацію типового виразу обличчя терориста у стані «за мить до пострілу». Дослідник сидів з обличчям рішучого месника всю першу половину відповіді Януковича, доки в останнього не зявилися виразні ознаки істерії: тон його мови різко зріс, він розпалився – виразно захопився предметом того, про що він говорив (в цей момент вираз обличчя Єрмолаєва змінився на безпечніший для життя кандидата). Бажаючі можуть переглянути запис телепередачі і пересвідчитися, що охороні Януковича таки є чим перейматися, коли «Лідер» перебуває в компаніі і самого Єрмолаєва, і в оточені православних радикалів, яким симпатизує Андрій Єрмолаєв.

Згідно з даними спостереження моніторингового департамента центра «Євразія» в Віктора Януковича спостерігається виразне скорочення циклу дії стимулюючих ін’єкцій. Це можна помітити хоча б з того, якою різною є хода і рухи кандидата в президенти на з'їзді партії під час висунення і на вечірньому різдвяному телеефірі під час передачі Савіка Шустера: складається враження, що час для кандидати і стану його здоров’я плине зі швидкістю кілька років на тиждень. Перед різдвом наближена до Януковича Олена Бондаренко нарікала журналістам сайта «За Донбас», що робочий день «політичних лідерів інколи закінчується і в три і в чотири години ночі. Є зустрічі, які неможливо скасувати». Здатність Януковича адекватно сприймати дійсність змінюється навіть протягом кожної години від «задовільного» стану до істеричного.

Єрмолаєву очевидно не пощастило, що він задав своє «розумне» питання не в той момент, бо певно він сам не підозрює, як ненавидить він неінтелектуальних співбесідників. Але навіть він не очікував, що може бути ще гірше – раптом темп мови Віктора Януковича прискорився, тональність різко підвищилася, тому другу частину відповіді на його запитання аналітик вже перебував у стані людини, яка намагається зорієнтуватися – що відбувається?!

У підсумку маємо таке.

1. Оголошення патріархом Кірілом російської мови українсько-білорусько-молдавським есперанто виявилося поза межами «больового» бар’єру сприйняття православних радикалів, котрі, втім, самі не підозрюють, що вони спираються на дуже давні, але штучні конструкції. Зневага на обличчі Єрмолаєва під час прямого телеефіру -- лише один з численних таких симптомів.

2. Янукович просто перед виборами опинився без жодної спроможної ідеології, тому нічого, крім не надто популярних в суспільстві, суто технократичних ідей запропонувати виборцю по суті не може. Проте навіть цього він відчути в повному обсязі не є спроможний через пульсуючу свідомість, спричинену найімовірніше післядією потужної стимуляції напередодні останнього з їзду ПР.

3. Стан Віктора Януковича тільки погіршиться ще до дня голосування у першому турі.

Юрій Долгорукий. черговий оглядач ІА «Депомаранч»

Генплан Києва-3: гола Банкова

depomaranch — Thu, 24 Dec 2009 14:14:02 GMT

Хунвенбіни змели б президентську оборону за дві години

Продовження. Попередню частину див. 12 грудня

Подальший розвиток вже за радянської доби був покликаний до життя безпосередньо "технікою” державного перевороту, яку сповідував Троцький. Через необхідність протидіяти цій військовій загрозі не лише внутрішня, але і зовнішня охорона (оборона) об’єктів була передана органам ОГПУ-МДБ. За монополії держави на технічні засоби управління та інфраструктуру були прокладені окремі лінії урядового зв’язку. Попри бюрократичну громіздкість ця система зараз вже є неефективною, саме через свою виспеціалізованість – вона була розрахована на конкретний випадок. Спроба заколоту вчинена Троцьким в Москві 1927 року, які рімейк жовтневого перевороту в Петрограді не вдалася як через те, що його спеціальним загонам "техніків” протистояли спецзагони "техніків” урядової сторони, так і через те, що його удари були спрямовані в повітря. Інфраструктура державного центру - Москви була поділена на загальну, яку за досвідом 1917 року штурмував Троцький, та спеціальну, яку створив Менжинський на випадок власне замаху Троцького.

З розгромом масової опозиції, коли політичні змови зосередилися на найвищому щаблі влади, охоронці перетворилися фактично на швейцарів, поставлених "нє пущать” усіляких непроханих "чєлобитників” до парадних під’їздів. Неефективність такої системи була доведена цілою низкою замахів, які вчинили терористи-одинаки, від пострілу в Кірова до пострілу в Горбачова.

В 60-80-хх роках ситуація лише погіршалася. Тепер охорону державних будівель несли військовослужбовці КДБ, а в разі потреби на підсилення мали прибувати підрозділи Внутрішніх Військ МВС. Їх бойова підготовка з 50-хх років застрягла на мертвій точці "боротьби з бандформуваннями” на неурбанізованому терені. Історично, УПА все ж таки помстилась своїм кривдникам. Накопичений з час боротьби з нею досвід паралізував розвиток контрпартизанської тактики аж до 80-х років. Вже події в Нагірному Карабаху виявили повну застарілість тактики, орієнтованої на боротьбу з немоторизованим противником. Також радянська система була розрахована на позасудові репресії. Спроба задіяти її в обставинах "перебудови” в Тбілісі, Вільнюсі та Москві засвідчила, ще влада не в змозі забезпечити виконавцям безкарність, як це було в Новочеркаську в 1962 році.

Ситуація з обороною держави від внутрішнього ворога після 1991 року суттєво погіршилася. Тимчасово була знищена монополія держави на владу. Доступ до урядових приміщень та до влади отримали представники різного роду сил - політичних, бізнесових, кримінальних. Усілякі посвідчення, дозволи на зброю, спецномери, спецзв’язок стали предметом комерції з одного боку і аксесуаром соціального успіху з іншого. Відповідно, зменшилась їх практична придатність. Навіщо встановлювати за шалені гроші "сотку” коли і по ній відповідає та сама секретарка. Ефективним став мобільний зв’язок, який однак не є гарантованим від втручання. Також, через розвиток сучасних технічних засобів та доступність зразків не становить проблеми підробити посвідчення або бланк.

Нарешті, охорона була позбавлена і функції швейцарів. Недолугих охоронців поступово замінюють металошукачі на вході, встановлені в адміністративних будівлях 1993 року чи не з нагоди 60-річчя замаху на Кірова, та телекамери зовнішнього спостереження. Стан занепаду всієї цієї пострадянської системи стає очевидним, коли протягом довгих років мимоволі спостерігаєш за охороною комплексу приміщень на Банковій. Зокрема, як зміна пізнього ранку виповзає юрбою після чергування. Таких миршавих особистостей в такому дранті (деякі навіть з ТТ!) за радянської доби важко було б знайти навіть в залізничних військах.

В цілому практика виставлення зовнішніх постів та постових будок відповідає прийнятій в Західній Європі під час кампанії терору 70-х років. Критика її достатньо відома зі спеціальної літератури. Система охорони урядових об’єктів перед раптовим нападом лишається вкрай незадовільною. Кордони, які виставляє міліція, можуть бути прорвані в кожному місці кожного часу. Головна причина цього полягає в розташування та забудові урядових будівель. Вони не становлять "закритого міста” і їх не можливо обороняти в принципі. Шалені бюджетні гроші, які вкладають в розбудову "резиденцій” навколо перших ліпших пам’яток провінційної паркової та міщанської архітектури (згадаємо Маріїнський павільйон, який гучно по-потьомкінські проголосили "палацом” або "будинок з химерами”) варто було б використати на зведення державного центру на лівому березі Дніпра. Основний принцип оборонності в будівництві – відстань від ймовірної позиції, місця зосередження сил противни ка, має бути такою, щоб час подолання її перевищував швидкість реакції сил охорони. У випадку приміщення ВР вона становить лише 10 метрів, а час – 30 секунд. У випадку Банкової охорона матиме аж 200 метрів та 2 хвилини.

Бар’єри, нашвидкуруч вмуровані поперек Банківської, знову ж таки на "імпортний” випадок прориву якоїсь машини навантаженої вибухівкою, засвідчують єдино мавпувальні здібності вітчизняних спецтактиків. Практична придатність цих споруд у випадку заколоту є навіть від’ємною, оскільки вони лише стримуватимуть маневр власних сил – наскрізний рух вулицею колісної техніки.

Комплекс урядових приміщень мав би бути зведений на лівому березі, там де відстані дозволяють охороні встигнути зайняти позиції по тривозі. Сподівання використати в якості "рухомих опірних пунктів” панцирну техніку, як колісну так і гусеничну, в умовах Києва не виглядають реальними. Це передбачає, передусім, перепланування міста. Зараз придатною для руху танків є хіба що північно-східна, найбільш сучасна за плануванням частина міста – Троєщина, яку б лише прикрасив палац уряду в стилі Чаушеску.

Ефективність використання заколотниками танків в практиці державних переворотів є невисокою. Бронетехніку застосували "чорні полковники” в Греції 1967 року в Афінах. Це їм вдалося. Але вже 1973 року вступ бронетехніки на вулиці Сантяьго послужив лише репетицією вересневого путчу. Спроба танкістів опанувати урядовий центр Мадрида 1979 року закінчилася щоправда "моральною перемогою” – захопленнями парламенту і стріляниною поверх голів, щоб примусити обранців ховатися під столами. Але вже два танкових наїзди на Грозний поставили крапку у практиці використання бронетехніки в місті – начебто не було достатньо подій у Москві 1991 та 1993 років, коли танки спромоглися діяти проти "Білого дому” лише з однієї "танкодоступної” магістралі.

Сутички на Софіївському майдані в червні 1995 року та протистояння на Банківський в березні 2002 виявили, що система оборони комплексу урядових споруд лишається такою, якою вона склалася за часів "перебудови” під приводом (зрозумілою тоді, але ніяк не зараз) паніки. На рівні оперативного мистецтва слід визнати, що недоліки її породжені успадкованою від СРСР "французькою” системою і тому не можуть бути усунуті без заміни системи в цілому. Традиційна "французька” система спирається на багаточисельні збюрократизовані поліційні сили та на систему державних судів. Ще Фуше пишався своєю системою поліційних заходів, за допомогою яких можна було як викликати так і попередити або придушити безпорядки будь-якого типу. За французькою системою ефективним заходом боротьби з антидержавними силами стала широка провокація, аж до підтримки "спарених партнерів”. Найвідомішим прикладом цього є російська "гапонівщина” 1903-1905 рр. В Україні дії опозиції були еф ективно спаралізовані передусім особами з числа керівництва та безпосередньо відповідальними за проведення акцій "середньої ланки”. Серед них в першу чергу слід назвати трійцю Чемерис, Луценко, Корчинський. Причому провокаторська діяльність двох останніх бере свій початок ще в кінці 80-х.

Хоча система і продемонструвала свою ефективність під час подій березня 2002 року, які завершилися процесом над групою осіб із середовища колишнього УНА-УНСО втягнених у цю провокацію, її перспективи виглядають сумнівними. По-перше радикально змінилися умови вербування. Агентура, яка брала участь у подіях 90-х років була завербована ще в середині-кінці 80-х, коли для такої роботи були наявними всі можливості: обов’язкова військова служба, державні ВУЗи. Зараз за інших умов діяльності СБУ не має можливості так само вільно вербувати агентуру в нових радикальних організаціях. Прикладом цього є зокрема "Братство”, при тому, що його діяльність патронує старий перевірений товариш, який відкрито позує перед телекамерами та роздає пишномовні інтерв’ю на тлі "воронків”, які розвозять його "братву” до буцегарень. Сучасна молодь вже набагато менше схильна вірити "фюрерам”, які прикриваючись незрозумілою "революційною” ідеологією вирішують власні бізнес ові справи. Особа після 17-18 років життя по мірі розумового розвитку просто виходить з-під впливу проповідників подібних угруповань з претензією на тоталітарну секту.

Органи, завдяки системі прокурорського нагляду та судочинства ще в змозі починати процеси проти інспірованих ними ж "організацій”, як це було у випадках останніх років із захопленням приміщення КПУ, спробою перевороту на Чернігівщині або якихось "терористів” на півдні України. Але ані переконливо завершити їх, ані керувати через ці "організації” подальшим розвитком подій вони не здатні. Середовище, в якому можуть виникнути радикальні ідеї, лишається неохопленими агентурою головне через те, що воно не пов’язано з доволі вузьким колом нинішнього опозиційного та владного бомонду. Як тільки з’явиться нова загроза, джерело якої не пов’язане ідеологічно, організаційно або кадрово з попередніми, вся громіздка структура державної безпеки виявиться безсилою.

На рівні тактичному, оборона розрахована на протидію повільному натовпові, який суне вздовж однієї з операційної лінії і реакції в якому відбуваються, як у кожному організмові – з голови до хвоста. Важко звинуватити керівництво в рутинерстві, оскільки саме так вже добрих п’ятнадцять років відбуваються масові політичні заходи у Києві. За класичною формулою Бауера (канцлера Німеччини, який придушив так званий "путч Каппа”) - "мистецтво захисту сучасної держави ґрунтується на тих самих заходах, що і мистецтво її повалення”.

Натомість "спецтактика” як така не витримує жодної критики. Основу бойового порядку при придушенні масових заворушень становить "лінія щитів”. Цей тактичний прийом римської доби ще тривалий час затримався у певних культурних середовищах напр. на Британських островах або Піренейському півострові. В умовах культурної ізольованості Шотландії він дожив до 1745 року, коли озброєні щитом і мечем горяни були зметені багнетами англійської піхоти. Прийоми володіння мечем (кийком) та щитом класичні і не можуть бути вдосконалені. "Лінія щитів” була зупинена та розірвана пікінерами. Їх неодмінно зупинять та розірвуть сучасні демонстранти, якщо використають як списи довгі (щоб не дістали кийком) держаки прапорів, транспарантів, портретів. Хунвейбіни діяли так ще в 60-ті роки на радянсько-китайському кордоні. Через брак та дорожнечу бамбукових тичин їх може замінити сталева труба. Розробники спецзасобів радянської доби взяли за взірець щита римський "скут ум”, тим самим проігнорувавши його подальший розвиток в римському війську. Зорові отвори щитів старого зразку, що й досі перебувають на озброєнні, служать точкою опори для списа, через який ефективно передається зусилля маси людей. Безпосередні дії проти щитоносця теж відбуваються навскіс – під його праву руку, відповідно до підручників 17 століття. Щити новішого зразку, розробки українських фахівців, позбавлені найочевидніших недоліків. Проте через брак коштів із усього озброєння в бюджеті вистачає грошей лише на генеральські мундири.

Керівництво МВС-СБУ вочевидь не вважає загрозу заколоту в Україні реальною. Всі без винятку навчання, якими українські "фахівці” "відмазуються” з нагоди чергового теракту за кордоном, мають одну спільну рису, яка позбавляє їх практичної цінності попри весь феєричний кордебалет. В них жодного разу не взяли участь, ані в ролі спостерігачів, ані в ролі радників, справжні терористи, яких в Україні все ж таки трохи є. Навіть думка про це ображає великопанський гонор керівництва МВС-СБУ. В даному випадку позиція керівництва МВС-СБУ співпадає з позицією колишнього командування ЗС України, яке з приводу відомої книги "Війна в натовпі” сказало, що воно "у терористів вчитися не збирається”.

Відповідно до класичної формули Бауера, як тільки для повалення державного устрою будуть застосовані нові засоби, система захисту виявиться проти них безсилою. "Точку замерзання” оперативної думки захисників "правової та соціальної” держави характеризує нещодавнє висловлювання однієї з профспілкових маріонеток. Ця особа (ніби то вона когось представляє окрім свого боса-монополіста) заявила про готовність влаштувати загальний страйк на транспорті з тим, щоб не пропустити прибічників опозиції на Київ. Браво! Не минуло і сто років, як ідеї пана Бауера починають бути зрозумілими для співвітчизників. Так, у Німеччині 1920 року загальний страйк держслужбовців зупинив державну машину і тим самим позбавив військових заколотників важелів впливу на суспільство. Але українська держава як така, існує в умовах суспільного саботажу. Чи впливає щорічна зупинка державної машини між 31.12 та 14.01. на українське суспільство інакше, аніж позитивно? Чи не так само впливає на нього кожна пробуксовка державної машини з нагоди Великодня, Першого-Дев’ятого травня, Дня Незалежності? Проте анонімна голова, яка напоумила профспілкову маріонетку робити подібні заяви, як на умови України є надзвичайно світлою. Для заколотників в усьому цьому має важити передусім внутрішня готовність функціонерів вбачати саме такий кризовий шлях розвитку подій. Зрештою, парламентський переворот 2003 року кого завгодно спокусить на подальші спроби.

Якщо осмислити вищесказане, стає ясним як день, що політичний Київ лишається провінційним містечком, яке все ще очікує на свого визволителя або завойовника.

Славко Артеменко

Сталін достатньо убезпечив Київ від захоплення з Донбасу

depomaranch — Tue, 22 Dec 2009 18:51:16 GMT

Нотатки заколотника: карта візиту патріарха Кіріла свідчить, що похід регіоналів на Київ з Донбасу неможливий, - тільки з Почаєва

Хоч яким ефективним вторгнення повстанських сил ззовні, як це засвідчує кубинський досвід від Лопеса до Кастро, в сучасній Україні "вторгнення” є можливим лише в напрямі від периферії до центру. Шляхи на Київ склалися історично відповідно до центрів концентрації та зовнішньої підтримки. Шлях Дорошенка, Мазепи, Орлика, Карла ХІІ, об’єднаного війська УНР веде з південного заходу на північний схід.

Ще десять років тому плацдармом для вторгнення з цього напрямку могла слугувати територія ПМР. Саме там влітку 1992 року Анатолієм Лупиносом була вчинена спроба сконцентрувати сили УНА для маршу на Київ.

Очевидно, що подібна спроба мала би відбуватися під якимось "єдинослов”янським” плащиком, щоб відводити очі командуванню 14-ї армії та водити за ніс на предмет "координації дій” патріотичні сили в Москві. Ті, зрештою, розродилися виступом лише наступного року, в той час як тонкий нюх Чорновола відчував смалене того ж літа.

Остаточно плани перевороту були зірвані через перехід на бік Кравчука начальника політуправління КВО генерала Шарікова.

З північного сходу на південний захід пролягає шлях "богунців” та " таращанців” – Української Повстанської Дивізії. Завдяки шедевру Довженка (йдеться про кінофільм "Щорс”) він настільки укорінився в свідомості цілої генерації, що послужив підґрунтям для містифікації "спроби перевороту” 1999 року. Коли СБУ не знайшло нічого ліпшого, як викрити змову "Союзу офіцерів СРСР”.

Варто було лише кинути оком на карту, щоб відразу не повірити.

Автор свого часу належав до цього "Союзу” – окрім нього там були самі маразматики, куди їм плани писати?! На мітинг без супроводу було лячно відпустити, щоб чого політичного неграмотного не бовкнули. Один був – капітан Бухалов і той з Придністров’я.

По-друге, при всій очевидній спокусливості традиційного маршруту вторгнення від російсько-білоруського кордону, а він є найкоротшим і найменш обсадженим військом, сподіватися на можливість вчинення якихось дій з північно-східного напрямку навіть під прикриттям того ж "єдинослов”янського” плащика, не доводиться. Принаймні з уваги на готовність бацьки Лукашенкі видавати Литві функціонерів комуністичного режиму.

Диктатори – найнерішучіші люди, коли справа стосується всього іншого, окрім їх самозбереження. Базою для будь-якої єдинослов”янської авантюри, в разі, коли у Росії виникне в ній потреба, слугуватиме навіть не Крим, а безпосередньо Донбас.

Геополітично, Крим належить до сфери інтересів Туреччини, яка була і лишається гарантом незалежності України від Росії.

Перш ніж говорити за організаційні можливості східних та західних регіонів слід розглянути транспортну систему України. В меридіанальному напрямі вона історично розвивалась для розгортання військ зі сходу на захід.

Власне, до 40-х рр. возити Україною не було чого. З експортом зерна справлялися порти, через них прибувало і обладнання для (оборонної) індустрії.

Стримування шляхового будівництва було одним з елементів оборонної стратегії Сталіна до 1939 р. Шляхова система на Лівобережжі в напрямі "захід-схід” розвивалася так, щоб неможливо було обминути вузлові пункти: Київ, Дніпропетровськ, Харків, далі на схід – Ростов.

Значно більше уваги приділялося транспортній системі в широтному напрямі "північний схід – південний захід”.

Рухові в напрямку "захід-схід” на Правобережжі перешкоджає безліч чинників, головним з яких є рубіж Kresow wschodnich - історичного вододілу між "українством” та "малоросійством”. В масштабах України він є частиною загальноєвропейського феномену "литовського рубежу” – перешкоди, яку можливо форсувати зі сходу на захід, але ніяк не навпаки.

1921 року т.зв. Північна група Юрка Тютюнника вже спробувала досягти Києва вздовж південної межі поліських боліт – місцевістю, яка і зараз в очах романтика видається спокусливою для партизанки. Цей же гіпотетичний напрямок Рівне – Новоград-Волинський – Житомир – Київ був обраний заколотниками окремого полку зв’язку в Рівному полковника Мартиросяна під час путчу 19 серпня 1991 року.

Навіть якщо полишити проблематику спроможності збунтованих військових частин до маршу (а ситуація з мобільністю українського війська за минулі 13 років аж ніяк не покращилася) слід зазначити, що північний маршрут є перспективним, коли обирати за ціль не Київ, а тридцятикілометрову зону навколо ЧАЕС.

Причина - з 1989 року, від першої спроби встановити "живий зв’язок” між Львовом та Києвом, міліція накопичила великий досвід оборони підступів до Києва саме з західного напрямку.

Кожен, хто мав справу, наприклад, з організацією руху прочан під час візиту Найсвятішого Отця Івана Павла ІІ або інших масових заходів, розуміє, що в цих подіях з обох боків беруть участь ті ж самі сили, що і в разі політичного протистояння.

Слід визнати, що справжні, проте "невидимі” (за Троцьким) навчання з руху повстанських колон на Київ відбуваються за співпраці з міліцією. Велике спасибі, колеги.

За 18 років у київської міліції виробився рефлекс "нє пущать” сили прибульців із західної України , які, визнаймо це, все ще дратують нас, наддніпрянців, незрозумілою мовою та ментальністю. "Вони не пройдуть!” в цьому можна бути певним.

Геополітики заради слід вказати, що галичани мають інший напрямок розвитку оперативного руху, що теж склався історично, в довізову добу – "на Краків!”

Але кому спадало на думку і на якому рубежі можливо загальмувати фанатів "Шахтаря” або безкінечні "марші” корумпованих "шахтарських” профспілківців в напрямі Кабміну?

Автор сам спостерігав як "піддатим” фанатам "Шахтаря” кількістю в три переповнені автобуси - "скотовози”, супровід від МВС дозволяв бігати "по бухло” до магазину, розташованого по вулиці Грушевського за триста метрів від приміщення Верховної Ради. А поїхали вони повз Верховну Раду.

Це умат! Три автобуси маніфесттів спроможні захопити цю будівлю "з коліс” зненацька кожного часу.

Міліції бракує рефлексу, міліціонерів підсвідомо не дратують "шахтарики”, вони їх ще не задовбали по-справжньому. Натомість, "галичани” – "опозиція” (важливим є зростання цих понять) це ворог. Передусім – міліцейського спокою. Від них самі неприємності, з ними пов’язують посилений режим несення служби.

Шлях зі сходу на захід відповідає історичній тенденції. Як казав Мао Цзедун "…вітер зі Сходу – сильніший за вітер із Заходу”. Він виглядає "легальним” в очах більшості населення – доки не вимагатиме від нього чинної участі. Але це правило – невтручання населення - стосується кожної форми перевороту.

В конкретних політичних обставинах 2010 року цей легітимізм важить значно більше, аніж відірвані від суспільного життя стратегічні абстракції. Стереотипи людей важливіші за гарнізони, коли колони автобусів можна годувати у придорожніх ресторанчиках.

Так, між Донецьком та Києвом відсутні значні гарнізони війська. Однак це все, як і багато іншого, матиме прикладне значення, лише коли такий рух очолюватиме "більшість”, яка за азійською політичною традицією (одна партія при владі, інша – в тюрмі) асоціюється в суспільстві з "владою” та "державою” взагалі.

Проте суб’єктом змови лишається організована меншість. На цьому шляху сили "опозиції” та "більшості” виглядають рівними. Більше того – об’єктивно вони є союзниками.

Навіть призначення переможцем кандидата "більшості”, а це ще питання, чи стане ним Янукович, а не вічно (політично) живий "гарант Конституції”, не призведе до інтеграції України до ЄЕП.

Країна тупцятиме на місці, в очікуванні на черговий дивіденд владі (з нагоди переобрання) від обох "стратегічних партнерів”.

За кожну ціну слід уникати протистояння за схемою "провінція проти центру”. Свобода провінції можлива лише через свободу решти провінцій. Одну бунтівничу провінцію легко повернути до стійла, згадаймо Чечню і наполегливі спроби чеченців поширити нестабільність на решту Північного Кавказу.

Але дві провінції в умовах України це вже не сепаратизм, це – децентралізація держави. Принаймні так, це має виглядати в піарі.

Щодо дріб’язків на кшталт різниці політичних платформ, то черговий компроміс, до яких нікому в Україні не звикати, все одно призведе до диференціації державного устрою, що дозволить утримувати фінансові надходження за місцем їх стягнення. А це все, що цікавить регіональну олігархію.

Розвиток події за схемою дезінтеграції є тим спокусливішим, що дозволяє успішно виконати замах об’єднавши засоби, неефективність яких була перед тим доведена у випадку поодиноких спроб та репетицій.

Прийоми політичної боротьби, які були засвоєні в Україні за минулі 15 років можуть бути використані і в найближчому майбутньому. Що належить до арсеналу сторін:

– локальні заворушення, демонстрації спроможності власних прибічників в т.ч. на "чужому полі” - у Львові, Донецьку, Києві.

– спроби узурпації частиною парламенту як більшістю, так і меншістю, його законодавчої прерогативи. Територіальне розділення парламенту.

– паралізування дій противника через важелі в місцевій та центральній адміністрації.

Перемогти з таким убогим набором засобів можливо лише спільно, якщо вдарити державу в обидва боки. На жаль, розуміння цього перевищує розумові здібності як більшості, так і меншості. Кожен бажає вдавитися цілим, аніж задовольнитися частиною. Українці.

Населення України від першого дня "злуки” тільки й шукає приводу, щоб розмежуватися не лише ментально, але і за інтересами, відповідно до спеціалізації регіонів.

Зміцнення "санітарного кордону” ЄС загрожує існуванню "українства” як історичної форми непроханої євроінтеграції.

Малоросійському "собаці” 1991 року так і не вдалося завертіти українським "хвостом” – незалежною стала саме УРСР – дитя сталінської антиверсальської, зараз "протиєесівської” політики, а не якась утопічна Українська Самостійна Соборна Держава.

І в цій трагічній ситуації, коли мешканцеві Галичини доводиться залагоджувати свої візові негаразди в Києві, єдиним союзником українства має стати малоросійство.

Період зведення рахунків (підбиття результатів) президентських виборів 2010 сприятиме перевороту передусім поляризацією суспільства, як політично так і територіально. Сама по собі ця поляризація не є значущою суспільно, оскільки вона зачіпає лише меншість населення – його несамодостатню, підлеглу частину.

Поляризація є короткотривалою та штучною – бо підігрівається ззовні зусиллями самих спарених партнерів - "владою” та "опозицією”.

Вибори створюють "політичний продукт”. Їх результати дозволяють довільно оперувати поняттями "свобода волевиявлення”, "фальсифікація результатів”, зрештою (власна) "перемога”.

Щодо першого, сяке-таке розуміння існує. "Наша Україна” з серйозним виглядом збирається виставити сто тисяч кур’єрів (спостерігачів), щоб ті принесли звістку про поразку. Як показали парламентські вибори 2007 року годі і сподіватися від "Нашої України” готовності наполягти на перемозі при будь-якому результаті.

Територіально – Ющенко, або інший "єдиний” чи "неєдиний” претендент все одно де-небудь виграє. Там і слід проголосити його президентом і привести до присяги. Вистачило ж політичного розуміння і такту визнати на державному рівні (!) концепцію "республіка на колесах”.

Стоїть у Фастові вагон-пам’ятник Директорії, як вічний, наразі, символ того, що "в вагоні Директорія, а під вагоном територія”. "Україна проти Києва” гасло парадоксальне, але його мають проковтнути. У кожного своє бачення України і це сприятиме можливим змовникам з мініпарламентом у Львові, Білгород-Дністровському, Кам”янці-Подільському або ще десь.

Вікторе Андрійовичу, яким би Ви не були демократом, слід діяти по-марксистські. Більше цинізму! Вони вчора зібрали "юристів”, Ви завтра зберіть асенізаторів, або якщо це так важливо – пасічників. Вийде дешевше, а результат з точки зору легітимності – той самий.

Принцип довільного представництва відкриває шлях до подальшої узурпації влади. В цьому відношенні "конституційна реформа” в Україні року 2009 зініціювала той самий процес, що і уряд "народної єдності” в Чилі перед вереснем 1973 року. "При блеске военной амуниции как презренны все конституции.” (К. Прутков).

Полковник Боровець

Єрмолаєв натякнув, що Московський патріарх Кіріл уникає язичника Януковича

depomaranch — Mon, 14 Dec 2009 07:37:02 GMT

Лідер «регіоналів» не має наміру вигравати вибори

«Суспільство абсолютно влаштовує, що в результаті природного відбору найсильніший лідер "оранжевої" влади намагається боротися за продовження "оранжевої" політики. Суспільство також влаштовує те, що як антипод "оранжевого" лідера залишився старий герой з протистояння 2004 року. Нових героїв немає», сказав політолог в інтерв`ю лояльному регіоналам веб-ресурсу «Версії».

Заява більш, ніж серйозна особливо з огляду на те, що ніхто, крім Єрмолаєва, соціально-економічні ідеї Януковича взагалі не розглядає, тим паче не піддає їх серйозному аналізу.

Думка Єрмолаєва про Януковича, звісно, лише прочитується «між рядками», бо ж інтерв`ю оприлюднено у далеко виданні, яке на сьогодні демонстративно відмовляється від нейтральної позиції. Проте ця думка однаково є виразною навіть у форматі «між рядками»: «Вже йде примірка прем'єрського, міністерського і чиновницького "одягу", деяким вистачає і простого самолюбування».

Відповідно прочитуються і висновки Єрмолаєва. Відповідаючи на запитання чи правда, що наступний президент не дотягне до кінця своєї каденції, політолог сказав: «У ситуації, що склалася, вибір варіантів дій невеликий. Або маніпулювати суспільною свідомістю, щоб протриматися якомога довше у влади, або реалізувати непопулярні заходи, пов'язані з демонтажем старого національного проекту. Завдання дуже невдячне, тому що належить скидати багато старих кумирів, на яких побудовано нинішнє конфліктне суспільство. Мені складно говорити про те, який з цих двох основних сценаріїв буде вибраний».

Словом і той, хто питає, не надто вірить у перемогу корпоративного політичного партнера, і той, хто відповідає не поспішає заперечувати цей песимізм.

Тема розмови з журналістом стосувалася салбкості українсбкої соціології, яка на думку Єрмолаєва не є запитаною, натомість обличчям науки про суспільство стали представиники спеціалізованих дисциплін, що займаються моніторингом громадської думки, та й ті є жертвами маніпуляцій.

Щоправда і теоретична соціологія на думку Єрмолаєва також не вселяє оптимізм. Він нагадав стан соціології ще 1983 року: «Тодішній генсек Юрій Андропов відверто зізнанався. Він сказав: "Ми не знаємо суспільства, в якому живемо". Це було не тільки одкровення, але і докір гуманітарній науці, яка чванилася методами історичного аналізу, знанням діалектичних законів, але виявилася не в змозі розібратися з тим, що ж собою насправді представляє радянське суспільство. І хоча з тієї пори минуло майже три десятиліття, проте доводиться констатувати, що сучасне українське суспільство ми не тільки не знаємо, але навіть перестали розуміти!», сказав Єрмолаєв.

Сказане стосується і самого аналітика. Так, у 2005 році Андрій Єрмолаєв у дискусіях з колегами відстоював думку, що Майдан 2004 був революцією, хоча на сьогодні всі, крім «регіоналів» від цього бренду остаточно відмовилися.

Помітні і причини такого песимізму. «Сьогодні на кожному розі українські політики розхвалюють духовність українського народу, говорять про глибокі християнські традиції. При цьому вони не помічають, що більшість українців відносяться до релігії як до ритуалу, а не як до учення, що вимагає глибокого проникнення. Середній українець - це, швидше, християнський язичник, чим віруючий», каже аналітик, причому цілком зрозуміло, що в такий спосіб він пояснює провал спроб Януковича заручитися підтримкою Московського патріарха Кіріла.

Юрій Долгорукий, черговий оглядач ІА «Депомаранч»

Генплан Києва: оборонний провал

depomaranch — Sat, 12 Dec 2009 15:35:31 GMT

Тільки Черновецький думав про гелікоптер

Київ ніколи не будували як столицю сучасної держави, керованої за принципом анонімності влади, за яким функціонує демократична бюрократія. Розбудова міста відповідала потребам влади персоніфікованої, яка діє через безпосереднє прикладання волі пануючої верстви.

Продовження. Початок тут.

За генеральним планом 1945-1947 рр. головну увагу було приділено розбудові стратегічних шляхів, брак яких виявився під час оборони Києва в 1941 році, коли маневрові можливості обмежувалися житомирським шосе та одеською дорогою. Вже 1945-1947 рр. було прокладено Автостраду (нині б. Дружби Народів). Проте, подальше будівництво розвивалося вкрай повільно. Окружна магістраль тривалий час лишалася незамкненою на Гостомельському та Дніпропетровському напрямках. Очевидно, що з уваги на тактику вертикального штурму, яка з часу війни в Алжирі та В’єтнамі набула поширення при контратакувальних і антитерористичних операціях як в терені так і в місті, визначним стає передусім просторовий чинник. Тим більше, що "на площині” урядова частина міста в межах кризової зони лишається ізольованою від периферії, звідки, в разі ускладнень, можливо очікувати підкріплень. Це довело вже повстання 1917 року на прикладі Маріїнського палацу та Штабу Київської військової округи (що по вулиці Банковій), які так і не вдалося деблокувати. Рух військ як від Червоної площі (казарми полку ВВ, на який за радянських часів покладалося завдання підсилення охорони урядових об’єктів) так і від казарм президентського полку лишається прив’язаним до вул. Грушевського. Нинішнє розташування цих і подібних військових частин спеціального призначення, на які у форс-мажорній ситуації доведеться покладатися владі, в тупиках або на периферії міста, не становить проблеми, якщо маневр забезпечуватиметься достатньою кількістю легких гелікоптерів. Але машини такого класу в Києві відсутні, наразі доведеться покладатися на старі Мі6 та Мі8, які не придатні для роботи в центрі міста. Також, місця дислокації наявних гелікоптерів віддалені від розташування частин спеціального призначення, які в свою чергу, не мають посадкових майданчиків. З усіх київських можновладців єдино міський голова, людина з апокаліптичним баченням світу, наголошував на необхідності мати у розпорядженні такий евакуаційний засіб, як легкий гелікоптер, здатний сісти на кожній будівлі.

В усьому іншому урядові споруди Києва виглядають наче резиденції латиноамериканських наркоділків та корумпованих політиків з малобюджетних фільмів з Чаком Норрісом: еклектично, над схилами і з відкритими флангами. Архітекторам, які їх будували в 30-ті роки і на думку не спадало подбати про безпеку. Цим мали перейматися відповідні органи. Соціальне замовлення в царині безпеки не простягалося далі вимоги сховати "ближні дачі” від ока випадкового перехожого. Приклад цього демонструє будиночок командування військового округу, нині виставлений для огляду на території музею Великої вітчизняної війни, поруч з танками та гарматами. Поселити перших осіб Радянської України в парку на Нивках, як це було перед війною, можливо було хіба що в нітересах НКДБ , щоб у разі потреби можна було заарештовувати "без шухеру”.

Система охорони урядових будівель в Росії (СРСР) тривалий час лишалася незмінною з того часу, як її запровадив імператор Павло І. Ізольовані комплекси споруд: Інженерний замок, Зимовий палац, Кремль, вартові при кожній брамі, будки, шлагбауми, внутрішні караули – все це не зашкодило заколотникам знайти дорогу до спальні вінценосця. Формування, за досвідом російської революції 1905-1907 рр., корпусу палацової поліції та призначення коменданта палацу з окремого корпусу жандармів засвідчило розуміння необхідності переходу від військово-декоративних до антитерористичних заходів безпеки.

В умовах Першої світової війни ставку в Могилеві охороняли агенти в цивільному, які вели зовнішнє спостереження за всіма особами в межах периметру безпеки, для того, щоб зробити неможливим несанкціоноване наближення до особи імператора на відстань кидка гранати або прицільного пострілу з короткої зброї. Оборону від військового нападу мали забезпечувати батальйон георгієвських кавалерів, окремий авіазагін, окрема артбатарея, окрема батарея ППО, кінний підрозділ. Місто Могильов було перетворене на укріплений військовий табір.

Генеральний план Києва: від християнського до язичницького

depomaranch — Sun, 06 Dec 2009 21:21:29 GMT

Хто на що вчився, той так і будував

Київ ніколи не будували як столицю сучасної держави, керованої за принципом анонімності влади, за яким функціонує демократична бюрократія. Розбудова міста відповідала потребам влади персоніфікованої, яка діє через безпосереднє прикладання волі пануючої верстви.

Церковна влада, яка між 1620 та 1706 роками фактично патронувала нібито вільне місто, самоврядування якого не поширювалося за межі Подолу, впроваджувала містобудівну концепцію "Нового Єрусалима”, як центру поклоніння для великих мас прибулого, передусім сільського населення. Це мало зміцнювати політичний вплив метрополії на провінції. Ідея, авторство якої належить Петру Могилі була в цілому реалізована, як це засвідчує генеральний план 1750 року, фактично вже в наступну адміністративну добу.

Початок будівництва Печерської фортеці 1706 року ознаменував добу генерал-губернаторства, яка завершилася з будівництвом Нової Печерської фортеці (1831-1861 рр.). В цей час Київ (поза Подолом) мав обмежуватися форштадтом, який повинні були спалити при наближені польських інсургентів. А від кого ще треба було зводити фортецю в глибині "південно-західного краю”? В усякому разі будівництво фортеці почалося 1831 року під впливом очевидної паніки від бойового кличу "Slawa Bohu!”, який струснув Волинь та Поділля, а завершилося якраз у переддень наступного повстання 1863-1864 рр. Інтенсивне, власне міське будівництво вздовж річки Либідь, на Печерську і на Подолі, зокрема прокладення таких вулиць як Хрещатик, Володимирська, бульвар Тараса Шевченка відбулося вже за планом 1837 року, коли польська державність і військо припинили своє існування.

Доба земства від "городового положення” 1860 р. до 1919 (а фактично до 1934) ознаменувалася передусім розбудовою індустрії, інфраструктури та житловим будівництвом. Кризи 1905-20 рр., а саме повстання саперів 1.12.1905 р., тристоронні бої між прибічниками Тимчасового уряду, Центральної Ради та більшовиками 10.11-14.11.1917, антибільшовицький виступ українських сил 13.12.1917, більшовицьке т.зв. "січневе” повстання 29.01.-04.02.1918р., протистояння військ УНР та Добровольчої армії в Києві 30-31.08.1919 р. та евакуація польських військ 12.06.1920 р. визначили "кризову зону” міста, в межах якої політична активність (конфронтація) є значущою. Як тоді, так і зараз її периметр утворюють відтінки операційних ліній: 1. ст. м. Арсенальна – вул. Грушевського – пл. Європейська; 2. вул. Банкова – вул. Інститутська – вул. Богомольця; 3. пл. Європейська – вул. Хрещатик – вул. В. Васильківська (до Республіканського стадіону); 4. Софіївський майдан – вул. Володимирська – б. Тараса Шевченка. Інтуїтивне, оскільки жодних планів оборони від "внутрішнього ворога” на той час не існувало, знання цього правила виявила влада, зокрема при перенесенні військового параду 07.11.1990 р. та подальших спробах винесення заходів опозиції на периферію.

Генеральний план 1934 року хоч декларативно і враховував значення Києва, як столиці УРСР, проте, концептуально був поверненням до ідеї "нового Єрусалима”, тепер вже рядянсько-язичеського культу. Відповідно до нього зносили храми попередньої релігії, які мали замінити капища-зіккурати. Найяскравішим прикладом цього є будівля Кабміну, архітектонічне значення якої як центру влади, що домінує над містом (станом на 1938 р.), перевищує її адміністративну придатність. Зрештою, завдяки їй Київ отримав нарешті масив "каштелі” – середміського феодального замку (рос. Кремля), якого місту так бракувало з часів воєводства. Решта зіккукратів – будівлі Верховної Ради, МЗС за минулі 13 років вповні виявили свою непридатність до поточної діяльності. За задумом вони мали впливати на процесії вірних ззовні і лише потім слугувати для нескладних представницьких ритуалів всередині.

В Києві не була реалізована модель храмового комплексу з майданом та урядовими будівлями на кшталт Харкова і Мінська. З утвердженням єдиновладдя Сталіна в центрі відмовилися від комплексного розташування урядових будівель у провінції за типом "присуствєнних мєст”. Цікаво, що відновлення Польщі, як головного вірогідного противника СРСР на Заході, покликало розбудову Київського укріпленого району. Сама ж Новопечерська фортеця через перебудову остаточно втратила свою блокуючу функцію в місті, як це було ще за часів січневого повстання.

Славко Артеменко, експерт

Замкнуті цикли внутрішньої політики

depomaranch — Fri, 04 Dec 2009 10:34:16 GMT

ОМОЛОДИТИ ДЕРЕВО СВОБОДИ-2

Насправді, ніякого "мирного”, тобто еволюційного розвитку суспільства не буває. Суспільство тривалий час лишається таким, яким воно у певний момент історії склалося і лише більш-менш вдало пристосовує форму, але не зміст, до новацій, які створюють загрозу для його подальшого існування в архаїчному стані. Історичний час не є лінійним. Сусідні суспільства цілком можуть існувати в різних історичних часах. Сучасна Чечня це Швейцарія 14-ого століття.

У внутрішній політиці осередком українського суспільства лишається село. Саме воно забезпечує той резерв політичної та економічної стабільності, за рахунок якого держава продовжує своє існування. І те і інше досягнуте шляхом пригноблення селянина.

Від Речі Посполитої російська імперія успадкувала на Правобережжі латифундистській устрій сільського господарства. Ця ж модель поширилася за Катерини ІІ і на Лівобережжі. В подальшому зусилля російського уряду та його представників в Україні були спрямовані на досягнення певного компромісу між селянами, як дрібнотоварними виробниками, та поміщіками-латифундистами. Зрештою, щоб законсервувати ситуацію на довільний відтінок історичного часу та стати необхідним обом.

Латифундії, як би вони не називалися – фільварки, комуни, колгоспи, КСП – ця "казнь єгипетська” українського села, триває з 17-го століття до наших днів. Монокультури: пшениця, соняшник, цукровий буряк, частково льон все ще визначають "проблеми агропромислового комплексу” та й соціально-споживацької політики взагалі. Реакцією на неї став власне феномен ведення натурального господарства, навіть за умов, коли ринок дозволяє його покинути.

Люди виїжджають на заробітки, заробляють там свої євро та рублі і все одно вперто повертаються на городи – сапати.

Особа, яка добровільно утримує себе в умовах натурального господарства, робить усвідомлений вибір - вона голосує "ногами” проти суспільного розвитку, оскільки той їй з часів раннього феодалізму нічого, окрім залізних знарядь, не запропонував.

Розвиток українського суспільства визначають не "мобілки”, а городи. Населення наперед видає вотум довіри кожному, хто простягне руку по владу: "Йди, звірствуй. Перетерпіли і не таке, перетерпімо й тебе, але нашого не чіпай. Це – святе”.

До таких pacta conventa українського життя належить передусім свобода винокуріння та шинкування горілкою. Позбавлення козаків цього права викликало повстання Хмельницького. Акцизні збори стали причиною виняткової, навіть як на українську заздрісність, непопулярності гетьмана Мазепи. "Сухий закон” підірвав авторитет навіть "батюшки-царя”, який до того лишався непорушним, особливо після столипінських реформ.

Сучасна влада впевнено крокує до прірви, коли загострює боротьбу за "акцизи”. Поводити себе інакше влада просто не в змозі, оскільки сама продовжує традицію феодально-панської надбудови над українським селом. Саме над селом, тому що городяни на цій Богом благословенній землі, як за часів Трипільської культури так і зараз, не поривають господарських зв’язків із "землею”.

Нікого не дивує, коли кандидат наук на вихідні їде за 100 кілометрів у село, щоб посапати картоплю. При цьому він знає, що витратить на дорогу більше, аніж заробить на городі. Але все одно їде.

Другим пунктом угоди, яку наш народ ніяк не складе з владою є право жити по совісті. В усіх проявах як публічного так і приватного життя право "звичаєве” бере в Україні гору над правом писаним.

Яка, зрештою, різниця - їхнє право називається "англосаксонським”, а наше "корупцією”. Кодифіковане "континентальне” право а-ля Наполеон І виявляється неспроможним, оскільки сторони паралельно змушені вдаватися до права традиційного - "корупційного”. "Суддя, суди мене по правді, буде мені, буде й тобі”. Це розуміння "правди” як обопільної вигоди (двох сторін проти третьої) не може ігноруватися державним реформатором, оскільки зараз воно виразно "в загоні”. Той, хто надасть українцям свободу корупції, переможе.

Третьою, хоч не так явною, але тим не менш визначною, є засада суспільної рівності. Протягом історії українці виглядають такими собі невдахами, які вперто відстоюють свою свободу від держави, але не свою державу, щоб нарешті мати в ній свободу.

В цьому весь глибинний природній розум співвітчизника. Розбудова держави призводить лише до збільшення соціальної еліти та зростання видатків на її утримання. Українська влада спирається саме на непродуктивні верстви населення. Це нормально, оскільки лише цій соціальній еліті вона спроможна дати очікувані пільги. Той, хто в Україні працює, все одно, збирає він картон чи псує очі за комп’ютером, лишається тим самим "посполитим” – вилученням з-під права, за рахунок яких існує кожна демократія. В тій мірі в якій держава є "соціальною”, в тій мірі вона порушує елементарні засади справедливості, встановлені Господом: "... в поті чола твого”.

Демократія, однаково яка, давня афінська, сучасна "єесівська” або навіть "священна й недоторкана” американська, потребує для власного торжества одного – голосів виборів. Де ж їх взяти, як не у тих, хто зацікавлений у збереженні саме цього режиму. Таким об’єктивно не може бути той, хто працює. Цим людям, яким притаманне власне бачення свободи, як свободи негативної – від втручання у власні справи. "Я сам собі президент”. Якщо вони і потребують влади, то лише дешевої і необтяжливої. Використати цей базис суспільства в інтересах демократії можливо лише визискуючи їх в інтересах тих, хто з браку інших здібностей торгувати своїм тілом піде на вибори або просто мовчки передовірить свій глос членам лічильних комісій.

За 18 років в Україні вдалося досягти на шляху розбудови "машини голосування” значно більше аніж в таких країнах, як ФРН чи Франція. За класичної "соціал-демократичної” моделі демократії опорою держави є ті, хто не працює та через це і перебуває на нижчих щаблях суспільної ієрархії. Тим самим, демократія постійно відчуває загрозу "справа”, від працьовитої консервативної та національно свідомої частини населення.

Українська модель є значно досконалішою, хоча це і не є заслугою співвітчизників. Завданням батьків української держави було лише продовжити консервацію феодального, станового суспільства, не допустивши реформації в ідеології та постання революційним шляхом вільного суспільства, яке на нашому політичному жаргоні іменують "громадянським”. Це стало можливим саме через розбудову соціальної еліти – "пільговиків”. Цей прошарок об’єктивно позаекономічно привласнює і непродуктивно споживає частину суспільного продукту.

Пільговик привласнює частину виробленого іншими продукту, навіть у формі безкоштовного проїзду на громадському транспорті. Обов’язок його утримання перекладений на "мир”, громаду посполитих, які сплачують не лише за себе, а й за того пана.

Ця візантійська система, від якої в Туреччині відмовилася ще в 19 столітті, зберігається у натуральному вигляді – не у формі "грошової компенсації”, а "натурою”, лише на уламках "третього Риму”.

В Японії самураї отримали "грошові компенсації” ще 1869 року.

В Україні таким президентом-визволителем міг стати Кучма, який 2002 року формально ліквідував суспільну нерівність, обклавши "подушним податком” – податком на прибуток військовослужбовців. Але вже незабаром всі витрати військовослужбовців були компенсовані, як добавками до платні на погашення витрат через податок так і системою пільг в цілому.

В якій країні, коли і кому виплачували компенсацію за податок з прибутку?

В той час як Індія, творець кастової системи, плодить програмістів, Україна плодить шляхту і вже перейшла від надання особистого дворянства до спадкового. Адже ким ще є "діти чорнобильців” – пільговики в другому поколінні?! Ця генерація, вихована на склянці соку, яку їм безкоштовно давали у шкільній їдальні в присутності інших "посполитих” дітей, засвоїла ідеал суспільної нерівності якщо не з молоком матері, то з цією самою склянкою соку.

За двадцять років, що минули від часу відновлення пільгової системи, Україна з часів "застою” благополучно повернулася назад в добу феодалізму. Наслідки цього є катастрофічними. Симптомом невиліковної суспільної хвороби є масовий ісход євреїв з України.

Зараз у Білій Церкві можливо вільно влаштуватися манікюршею, зубним лікарем, навіть гінекологом. В цьому місті, як і в багатьох інших, тепер можна жити лише з "царевої ласки” – за рахунок державного бюджету. Процвітають лише ті перукарні, зубні кабінети та жіночі консультації, куди вчащають держслужбовці та податківці. Євреї їдуть, бо це суспільство суне шляхом Єгипту, Вавилону, Риму. Мабуть, простому українцеві доведеться дочекатися кінця світу, щоб позбутися кровопивць. Коли Адам орав, а Єва пряла – хто був дворянином?

Ліквідація феодальних привілеїв стане предметом наступної української революції, яким би шляхом вона не відбувалася. Коли влада вдається до позаекономічних способів управлінн я, власне до примусу, то відповіддю народу може бути лише повстання.

Полковник Боровець

Замкнуті цикли української геополітики

depomaranch — Tue, 01 Dec 2009 12:18:34 GMT

ОМОЛОДИТИ ДЕРЕВО СВОБОДИ

"Найкращій спосіб стати Президентом це влаштувати pronunciamento”. Славної пам’яті п. Анатолій Лупиніс, видатний український змовник 90-х років минулого століття, закулісний творець не однієї пригоди, наслідки яких ще й досі сумлінно розгрібають посланці держдепу США і не лише на Кавказі, знав, про що складав віршик. Насправді, ніякого "мирного”, тобто еволюційного розвитку суспільства не буває. Суспільство тривалий час лишається таким, яким воно у певний момент історії склалося і лише більш-менш вдало пристосовує форму, але не зміст, до новацій, які створюють загрозу для його подальшого існування в архаїчному стані.

Зрештою, історичний час не є лінійним. Сусідні суспільства цілком можуть існувати в різних історичних часах. Сучасна Чечня це Швейцарія 14-ого століття. Водночас Росія продовжує вперто експериментувати з моделлю "самодержавство, православ’я, народність”, яка склалася за доби царювання Миколи Першого. Інша справа, чи зможуть вони співіснувати достатньо довго? Втім, чому б і ні, коли вже Кадиров пропонує Путіну приміряти чалму імама (пардон, пожиттєвого президента)...

Зазвичай, різність історичного часу породжує перманентні конфлікти між суспільствами. Сполучені Штати та те, що називають ісламським фундаменталізмом, по суті продовжують конфлікт започаткований ще піратами Північної Африки в перші роки 19 століття. Американці вперто не бажають платити данину за мир з невірними, яку Європа, навчена багатьма сторіччями співіснування з мусульманським світом, сплачує в тій чи інший мірі і зараз. "Невже дійсно сім європейських королів, дві республіки та один континент мають сплачувати данину цьому високоповажному звірові, весь флот якого не дорівнює і двом лінійним кораблям?” (консул США в Тунісі 1800р.) Нібито зараз заходи безпеки коштують "одному континентові” (США - Ред.) дешевше? Світ борсається в проблемах минулого – він не розв’язує їх, а лише перевидає в нових обгортках.

Україна не становить винятку. Явища, якими заповнюють публічне життя країни, належать минулому. На щастя, інновація, породжена турботами повсякденного життя, заважає загалові зрозуміти, в якому суспільстві він живе. Якщо говорити про власне "Велику Україну”, оминаючи Галичину, Буковину і Закарпаття, то вона лишається такою, якою була поглинена і перетравлена на кінець панування Миколи І.

Які питання державницької ваги промайнули перед очима телеглядачів за минулі 18 років?

Набридливий експорт "заліза”, тепер вже не демидівських, а "власних” заводів? Цим переймався ще відомий нам із серіалу "Бідна Настя” міністр фінансів Канкрін в 30-ті роки 19 ст.

Господарські зв’язки з "Великим степом”? За того ж міністра російська торгівля йшла в нікуди тим самим шляхом - в напрямі Одеса-Трабзон, або як там цей коридор називають зараз?

Відомі нам "балто-чорноморські” вектори транзиту є нічим іншим як шведським спадком російської політики, від якого відмовилася ще Катерина ІІ, зрозумівши, що для цього доведеться, окрім гирл Неви та Даугави, здобувати ще й гирла Німану, Вісли і бажано Ельби. Коли ж цариця повернула на південь, щоб відкрити шлях експорту Дніпром через Одесу, то актуальною стала проблема контролю над чорноморськими протоками, яку ані Росія, ані СРСР вирішити так і не змогли.

Після цього ми маємо дивуватися сумній долі нафтопроводу Одеса-Броди?

Російська імперія зупинилася там, де не змогла з успіхом просуватися далі. Хто ж перебрав від неї естафету на історичному шляху в нікуди? Правильно, Велика Україна, уособлена донецьким та дніпропетровським регіонами.

Велика індустрія на цих теренах була заснована з єдиною метою - обслуговувати потреби російських військ на південно-західному напрямку експансії. Відповідно, годі шукати покупців на літаки АН, оскільки стратегічні плани наразі не перевидаються. Ким треба бути, щоб вірити, що геополітичні проблеми, з якими не впоралася ціла російська імперія, подолає маленька Україна. І ким треба бути, щоб вдруге після Імперії пнутися на ті самі граблі? Вірно, уламком імперії!

Інтегруватися до Європи з таким спадком? Європа має власні рішення проблем, що їх так нав’язливо пропонує взяти на себе Україна. Вони теж склалися історично. Польща та Туреччина становили наріжні камені східного фасаду європейської будівлі, спрямованої проти російської політики, яку тепер намагається продовжувати Україна.

Так, звісно, "вони” (Румунія, Росія, в майбутньому ще хтось, наприклад Грузія при новій владі, яка так не подобається офіційному Києву) завжди починають першими, але ситуацію, зрештою, загострюють саме передбачувані реакції з боку України (Зміїний, Тузла). Як це не сумно, але в масштабах акваторії Чорного моря ми виглядаємо агресивною країною. Навіть на рибних ловах поводимо себе як гідні нащадки запорожців 18 століття – гатимо з гармат по туркам.

Полковник Боровець

ДЕРЖАВА НАЗИВАЄ ГРОМАДЯН СВОЇМИ ЗВЕРХНИКАМИ, АЛЕ НЕ ДОВІРЯЄ ЇМ ЗБРОЮ

depomaranch — Tue, 24 Nov 2009 16:17:27 GMT

Господь Бог створив людей, а полковник Кольт зробив їх рівними

Славко Артеменко, експерт з питань зброї

Громадянин, якому держава довірила зброю, може стати тією необхідною опорою стабільності в державі

"Нашому суспільству ще треба буде пройти стадії виховання демократією, щоб стати гідним права на зброю". Таким був аргумент при відхиленні законопроекту "Про зброю в Україні” Гідні ми чи ні, звичайно ж, визначатиме начальство, наприклад начальник ЖЕКу.

Стан криміногенної обстановки в Україні свідчить, що існуючі тенденції в сфері обігу вогнепальної зброї та боєприпасів, вчинення резонансних злочинів з застосуванням вогнепальної зброї, значною мірою зумовлені недосконалістю законодавчого врегулювання питань виробництва, володіння, зберігання, користування , розповсюдження зброї і боєприпасів з боку міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій та фізичних осіб, а також відсутністю правового забезпечення дієвого контролю в зазначеній сфері.

Однією з проблем, що стали особливо актуальними останніми роками, є проблема особистої безпеки громадян. Це питання турбує всіх жителів України, від вищого керівництва до безробітного. Відповідно до Конституції та Законів України кожен вправі захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом. Необхідно визнати, що за чинними інструкціями МВС, вперше з 1906 р, ( коли нарізна зброя продавалась навіть у бакалійних лавках)., визнається право громадян мати і застосовувати вогнепальну гладкоствольну зброю (рушниця-дробовик) для самозахисту. Але численні обмеження унеможливлюють реальне використання громадянами вогнепальної зброї для самозахисту, що перетворює це право на декларативне. По-перше, довжина зброї, якою дозволено володіти громадянам, не повинна бути меншою за 80 сантиметрів. Тобто пістолети заборонені, дозволені тільки рушниці, причому винятково гладкоствольні (дробовики). По-друге, громадянами заборонене носіння вогнепальної зброї з метою самооборони за винятком випадків перевезення або транспортування зазначеної зброї . До речі, носіння зброї в населеному пункті допускається тільки в чохлі та у незарядженому стані, що робить її марною при раптовому нападі. По-третє, зброя в будинку має зберігатися в умовах, які забезпечують її схоронність, безпеку збереження та які виключають доступ до неї сторонніх осіб . Це означає, як пояснюють у міліції, що зброя має зберігатися замкненою у сейфі і краще в незарядженому стані. Але навіть якщо ви при нападі на вашу квартиру встигнете дістати і зарядити свою рушницю, то вам ще доведеться зуміти в тісній прихожій направити свою "гаківницю” на нападника так, щоб при пострілі не зачепити дробом невинних, або щоб самому не потрапити під дробини, які зрикошетять. Відсутність же точно визначених умов зберігання зброї дозволяє при необхідності вилучити зброю у будь-якого власника, пояснивши це тим, що міліціонер, який здійснював перевірку, вважає, що товщина стінок вашого сейфа не відповідає його високим вимогам або йому по силам відірвати його від стіни або підлоги.Не треба бути великим фахівцем зі зброї, щоб зрозуміти, що насправді рушниця (довгоствольна зброя) набагато менше підходить для самооборони, аніж пістолет.

Пістолет –малогабаритна зброя невеликої ваги , і це робить його доступним для використання фізично слабкою людиною, наприклад жінкою, старим, інвалідом, тобто людьми, які більше за інших мають потребу в захисті.. Фактично, пістолет, якщо б його носіння було дозволене, міг би значно збільшити можливості самозахисту від насильницьких злочинів для нині практично беззахисних категорій громадян . Недаремно у США виникла приказка: "Господь Бог створив людей, а полковник Кольт зробив їх рівними".

У Конституції України проголошено: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану.....” Ситуація, коли носіння зарядженого пістолета дозволено високопосадовцям і нардепам і не дозволено законослухняному, психічно нормальному громадянину, єпорушенням зазначеної статті. Якщо звернутися до публікацій з проблем володіння зброєю, то можна виділити такі аргументи , мілі ліцейського начальства.

1. Причина обмежень - турбота про безпеку мирного населення, яке може виявитися жертвою необережного або злочинного поводження законного власника зі зброєю. Таке пояснення суперечить фактам. Справа в тому, що зараз у нас зброя видається особам, які не тільки не підтвердили своє психічне здоров'я, але навіть довели його відсутність. Фактично зараз за інструкціями МВС не виключена можливість одержання зброї психічно хворими людьми, оскільки для підтвердження психічної нормальності при одержанні ліцензії на придбання зброї потрібна лише довідка з нарко- і психоневрологічних диспансерів про те, що претендент на придбання зброї не перебуває на обліку в зазначених організаціях.

2. Міліції, було б не дуже зручно, щоб громадяни, нехай навіть і законослухняні, володіли зброєю. Це може бути причиною неприємних відчуттів і дискомфорту у співробітників міліції. Той факт, що носіння зброї є корисним і вигідним для законослухняних громадян, у розрахунок не приймався. Але це не може бути суттєвим аргументом, по-перше, тому, що законні власники зброї не є злочинцями, а справжні злочинці вже озброєні і без будь-якого на те дозволу міліції. По-друге, держава, у якій закони приймаються з урахуванням зручності поліції або міліції, називається "поліційською" державою, а в нас, принаймні так декларовано в Конституції, демократична держава, де благо народу є важливішим за зручності міліції. Але це важко пояснити міліціонеру, для якого нерідко вся принадність роботи в міліції полягає в тому, що можна брутально затримати будь-кого, не побоюючись опору. Мабуть, для влади є надзвичайно важливим, щоб усі громадяни відчували свою беззахисність перед її представниками.

Влада постійно нав’язує суспільсту думку, якщо нашим людям дозволити купувати зброю, то вони б одразу один одного перестріляли, що в нас немає "культури поводження зі зброєю". "Нашому суспільству ще треба буде пройти стадії виховання демократією, щоб стати гідним права на зброю". Таким був аргумент при відхиленні законопроекту "Про зброю в Україні” Гідні ми чи ні, звичайно ж, визначатиме начальство, наприклад начальник ЖЕКу.

Такі доводи є просто несерйозними. Уже зараз досить багато зброї (рушниць-дробовиків) зберігається у громадян в будинках, але, судячи з телевізійних новин, власники рушниць практично не використовують їх для скоєння злочинів. Крім того, зброю в армії, міліції та інших силових відомствах вручають наліво і направо як нагородну без врахування наявності або відсутності "культури поводження зі зброєю", без здачі психологічних тестів, і це нікого не турбує.

Ще на нашій пам’яті, у 70-80-х роках, в Радянському Союзі були заборонені карате, кун-фу, джіу-джітсу та інші східні єдиноборства як суспільно небезпечні.Передбачалося, що люди, які володіють прийомами карате, неодмінно скоюватимуть насильницькі злочини із застосуванням цих "страшних” прийомів. Але зараз секції східних єдиноборств усіх видів працюють у кожному мікрорайоні, і, як виявилося, не це визначає рівень злочинності.

У суперечці прихильників та противників володіння громадянами зброєю як аргумент обидві сторони використовують дані статистики. Вона ж свічить, що країни, де найбільш поширене володіння громадянами зброєю - США, ФРН, Фінляндія та особливо Швейцарія, у якій дозволене володіння навіть автоматичною зброєю, є безпечнішими у порівнянні із країнами, де володіння зброєю обмежене, наприклад в країнах СНД. У прибалтійських державах, які були радянськими республіками і де зараз діють ліберальні закони про зброю та дозволене володіння короткоствольною зброєю (пістолетами і револьверами), злочинність також є нижчою, аніж у країнах СНД.

Інструкції МВС можна пояснити лише одним -це збереження монополії міліції на насильство та звичним для нашої влади страхом перед народом. Тим більше, що для невдоволення владою у переважної більшості населення є достатні підстави. Але побоювання ці, є сильно перебільшеними. Справа в тому, що вже зараз у країні тисячі принижених і знедолених озброєних людей. Це офіцери армії і флоту. Але жоден із них не скоїв насильницьких дій у відношенні представників влади. У випадках, про які повідомлялося в пресі, будучи доведеними до розпачу побутовими і сімейними негараздами, офіцери використовували особисту зброю лише для самогубства. Я думаю, що ці факти досить красномовно свідчать про те, що у представників влади немає підстав боятися озброєного громадянина. Навпаки, громадянин, якому держава довірила зброю, може стати тією необхідною опорою для стабільності в державі, якої так не вистачає Україні.

Суто українська пара - Тимошенко плюс Ющенко

depomaranch — Sun, 22 Nov 2009 12:44:11 GMT

СПРАВЖНІ ВАДИ УКРАЇНСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА

"Український клуб" поширив тези виступів чергового засідання експертів, присвяченого Ющенкові і першому року його президентської каденції. Тези виступу політичного оглядача Івана РИБАЛКИ:

1. Рейтинг Ющенка – занадто складне явище. Реально на його захист стає значно більша частина випадково підібраної аудиторії, ніж за соцопитуваннями.

2. Припускаю, частина рейтингу Тимошенко це рейтинг Ющенка, принаймні тому, що не може представник поточної влади мати рейтинг менше 20 відсотків.

3. Ющенка намагаються аналізувати занадто фрагментарно, внаслідок, купа помилок. Як сліпі мацали слона – один хобот, другий ікла, третій ноги… у кожного різне враження. Спроба поглянути на нього настільки широко, щоб не було проблем різночитання, призводить до того, що у кадр потрапляє Тимошенко.

4. Припускаю що маємо справу з українським пелетоном: то Ющенко попереду, то Тимошенко. Нагорода – рейтинг. Зараз попереду Тимошенко.

5. У 2004-му році обрали Ющенка, але обирали двох політиків – Ющенко і Тимошенко. Відповідно поведінку і можливості обох слід розглядати як поведінку учасників наприклад подружжя – поведінку жінки і поведінку чоловіка. Ющенко демонструє типову поведінку чоловіка і його лають за типові чоловічі вади. Наприклад, він не може займатися двома справами одночасно. З цієї причини від у 2005-му році здавався цілковитим нездарою. Це типова ситуація, коли за кермом автівки чоловік, а жінка на сидінні пасажира. Жінка бачить широко, вона одразу помічає у будь-якій тусовці «хто на кого запав». Тому Тимошенко гостро переживала весь кадровий безлад в Ющенка в 2005 році.

6. Уявний глава держави (Ющенко+Тимошенко) – насправді найвидатніший володар. Коли б вони підігравали один одному, це була б просто блискуча пара. Натомість вони постійно сварилися, що природно для будь-якої пари (чоловік+жінка). Та фокус в тому, що навіть і зараз для виборців вони – пара, при чому не просто пара, а пара чоловік+жінка.

7. Насправді так зване політичне протистояння між Ющенком і Тимошенко значною мірою зумовлене різницею у баченні навколишнього світу чоловіком і жінкою, різною перцепцією.

8. Протягом п’яти років ми були свідками і одностатевого "парного катання" – результати, проте, не були кращими. Ющенко і Янукович щиро зневажали один одного: один «бавиться» духовними проектами, другий – «масштабними економічними проектами».

9. Наступного року маємо шанс випробувати президента з широким (жіночим) баченням, бо Тимошенко в українському пелетоні – попереду.

10. У 2005-му році, за Ющенка, було здійснено спробу однієї єдиної справді ліберальної реформи – підпорядкування органів прописки – Мін’юсту. Спроба невдала. Ющенко після того залишився одноосібним гарантом ліберальних свобод, як і його попередник. Жодної іншої спроби ліберальних реформи не було.

11. Найбільша вада Ющенка – його перцепція. Він триндів, як усі, про помаранчеву революцію, якої не було. У 2005-му році це позначилося особливо згубно для нього (двогодинна нудна алогічна доповідь перед величезним натовпом на 20-градусному морозі під час святкування річниці революції, якої не було).

Підсумок: Для українців Ющенко це лише частина більшого поняття Тимошенко+Ющенко. Узагальнення відбувається на рівні підсвідомості, тому так буде і під час виборів.