1999-2004: САМОТНІЙ СЕРЕД ЛЮДЕЙ

Вдруге перемогу на президентських виборах Кучма здобув без особливих проблем.

По-перше, завдяки постійним кпинам з боку опозиціонерів ще не стерлося враження, навіяне колишнім жестом – «рука через тім’я», хоч цей образ уже не відповідав реаліям особистості. По-друге, позбавлений можливості позначати мовою свого тіла нестримне прагнення до контакту з дійсністю, а отже, і можливості підтримувати це прагнення, Кучма підсвідомо компенсував цей дискомфорт ще активнішою мімікою і жестикуляцією, а головне – розкутішою мовою: він навіть став достатньо багатослівним, що для нього геть не характерно. Велемовність, рвані речення – найперша ознака полохливої думки. І все це разом лише імітація справжнього пізнання.

Протягом першої каденції стосунки Кучми з Клінтоном, Єльциним і Лукашенком, як, власне, і з усіма іншими мімічно живими, повільно, але неухильно псувалися. Український Президент елементарно стомився від тісніших стосунків, хоч, зрозуміло, щоразу була «об’єктивна» причина похолодання: за імітацією контакту настає черга маніпуляції реальністю.

Опозиція не дошкуляла Кучмі: попервах він спроможний був налагодити достатньо тісні стосунки з Чорноволом (період «конструктивної опозиції»), як і з будь-ким мімічно живим. Аж доки не з’явилася потреба бути зрадженим. Причетність Чорновола до табору націонал-демократів не є причиною похолодання цих стосунків ні з боку Кучми, ні з боку тодішнього лідера Руху. Чорновіл підозрював, що Кучма прагне його використати для опанування опозицією, хоча Президент насправді вже тоді шукав образ.

Головні події другої каденції президентства Кучми засвідчили, що Кучма відмовляв критикам і опозиції у праві бути не такими, як ті, що йому симпатизують. Лейтмотивом підтекстів його висловів була думка про те, що він українець, але «не такий», як націонал-демократи. Президент переконав себе, що має справу в кращому разі із хронофагами (поїдачами часу): створення ілюзорних схем – початок будь-якого регресу.

Накопичення потенціалу агресії в душі Президента тривало постійно. Коли Кучма переживав образу через «зраду» Лазаренка, Пустовойтенко влаштував муштру «з цивільної оборони» для дрібних начальників (кам’яноликих, звісно). Прем’єр ту муштру сам не вигадав: він лише втілив те, про що думав Президент. Мімічно живі радники мліли від захоплення: рейтинг Кучми міг підскочити до небачених височин, бо населенню ідея «таборів для ситого менеджменту» дико подобалась. Але Пустовойтенко помилився: Кучмі потрібні були почуття образи, а не втіха покорою опущених. І Президент знайшов, що шукав: замість мовчки збирати урожай симпатій, Кучма нарікав на журналістів, які «пишуть за гроші» (цілковита нісенітниця, бо безплатно пишуть лише графомани) – нещиро тлумачать мотиви дій центральної влади.

Своєю образою Президент поставив себе на одну дошку з «опущеними» Пустовойтенком адміністраторами. Зрозуміло, з прем’єром довелося попрощатися. І Кучма це зробив саме в такий спосіб, якого вимагала логіка поступового пригнічення відкритості до контакту – ще скоротив тривалість аудієнцій із кам’яноликим. Підстав ображатися на Пустовойтенка він так і не дочекався: антипод Лазаренка виявився на диво терплячим.

Валерій Павлович навіть зробив спробу компенсувати образу відчуттями «занурення в економіку», які цілком відповідали його розумінню своєї відповідальності на високій посаді. До цього періоду відносяться дії уряду з активного зниження ринкових (готівкових) цін на електроенергію – цього вимагала логіка конкурентної боротьби з російськими постачальниками.

Проте образа і успіх, як відомо, не пара: ображений прем’єр неспроможний був примусити опущених адміністраторів не ображати свідків їхнього сорому – населення: попри величезну кількість грошей в обігу, борги найманим працівникам за зарплату непристойно зростали.

Уже на початку другої каденції нові смаки Президента цілковито визначилися. Призначення Ющенка після Пустовойтенка не було «поверненням до світу живих», бо на фотографіях замислений Ющенко також часом справляє враження персонажу-маски. Щоб відчути, що це враження невірне, Кучма мусив би поспілкуватися з Ющенком принаймні годину. Натомість Президент «задовольнився» пізніше, коли замість Ющенка призначив прем’єром цілковито скляноокого – візуально мужнього, мов криця, Кінаха.

На перший погляд цілковито заперечує цю закономірність призначення на ключову посаду до уряду Ющенка мімічно активної (навіть бурхливо активної) Юлії Тимошенко. Та подальші події засвідчили, що він сам «соромився» (непублічні, не виражені настрої неможливо точно віддзеркалити термінами, що стосуються звичайних стосунків, бо йдеться про відносини із «самим собою») цього кроку, бо прискіпливо стежив за всіма діями цього уряду і за нею персонально. Кучма з втіхою поділяв незадоволення всіма їхніми (уряду і віце-прем’єра) діями, що навіть лише потенційно могли бути критичними. Іншими словами Кучма сам створив «виняток», який мав підтвердити правило, і пожертвував на цю справу чимало власних душевних сил.

Існує, щоправда лише в мережі Інтернет, а не на рівні дискусій, кілька протилежних версій, що не мають відношення до кінесики (науки про мову жестів і поз).

Згідно з однією з них Кучма лукавий: свідомо обдурив Тимошенко і примусив її своїми устами озвучити нереальний борг за газ (вона сама версію про розкрадання газу в Україні активно підтримувала), щоб позбавити аргументів противників угоди про Севастопольські бази. Ця версія, ймовірно, може бути підтверджена чи спростована лише у ході слідства, бо існують також свідчення, що Кучма у ринкових цінах газу не тямив.

Протилежна версія базується на припущенні, що Кучма грався «в Герасима», як його власні колишні куратори. Експериментував, обираючи з-поміж інших людину, яку «легко прочитував»: Юлія Володимирівна, як і Кучма, в дитинстві росла без батька. До ролі «Герасима» у цих стосунках президент виявився непідготовленим – занадто упередженим, вимогливим (бо уявляє усіх «Му-му» подібними лише собі) – і почав «топити» її надто рішуче, практично одразу. Наповненням цієї версії є «паралельні експерименти» із сирітським подружжям Засух (нині чільниця Селянської партії та «губернатор» Київщини) і Януковичем. Принаймні очевидно, що Президент не байдужий до людей, позбавлених батьківського піклування у дитинстві.

У всіх цих випадках він прагне особисто, як і належить «Герасимові», встановлювати для своїх «Му-му» загальні рамки поведінки і щиро ображається і несамовито карає їх за порушення цих рамок, що, власне, і відбулося у експерименті зі Юлією Тимошенко. І навпаки подружжя Засух, яке не порушувало правил, встановлених Кучмою, нагороджено щирими почуттями верховного «Герасима».

Логічний (нечуттєвий) «зміст» цього припущення полягає в тому, що Кучма дозволяє експериментувати (діяти на власний розсуд, але в межах встановлених ним правил) лише подібним собі – колишнім сиротам, а решті – зась, бо назавжди їх «трохи не розуміє». Від решти він вимагає лише покори.

Утім, друга «альтернативна версія» не заперечує загальнішого припущення про прагнення Кучми компенсувати свою колишню відкритість до контакту, якої він позбувся через затісні «президентські пелюшки» – викручування йому рук з метою позбавити жесту надвідкритості. А його стосунки з усіма прем’єрами (і Тимошенко персонально) лише підтверджують, як щиро він прагнув образ для будівництва душевного саркофагу із неіржавіючої криці агресії, замість зруйнованого «пелюшками» надгробку.