ПОПІЛ ҐОНГАДЗЕ

Трагедія журналіста стала кульмінацією згаданих подій. Нагадаю, що Ґонгадзе також виростав без батька, також був життєво успішний, а його вдача багато в чому (принаймні стосовно «життєвого сценарію») є пізнішою версією особистості самого Кучми: навряд мовчав «Герасим» в душі Президента, коли він вивчав особову справу популярного журналіста. Здавалося б, і Засуха – «Му-му», і Ґонгадзе – також. Та поведінка протилежна. Результат – також...

У будь-якому разі «позитивний» результат трагедії полягає в тому, що спорудження «саркофагу» в душі Президента нарешті припинено. Кучма утвердився у думці, що «мімічно живих», як Ґонгадзе, Тимошенко, Лазаренко і інші, йому слід остерігатися. Литвин природним чином перемістився у парламент, Медведчук – на його посаду чільника адміністрації. Роль Разумкова, постачальника ідей, виконує збороділий, трохи інертніший за нього думками, Василь Базів, який, проте, відрізняється виразнішими, ніж в Табачника чи в того ж Разумкова, почуттями національної ідентичності. Волков уже дуже давно почувається «не у своїй тарілці».

Стосунки з Клінтоном, звісно, з «причин, не залежних від Кучми», погіршилися; українсько-американські стосунки встановилися такі, що тривале спілкування з Бушем є зайвим. Рефлекси, доцільні у спілкуванні зі «спаралізованими», виявилися конструктивними у міжнародних стосунках: Кучмі легше підписати будь-який папір, будь-яку угоду, ніж щось доводити, переконувати, дізнаватися... Він доволі легко пережив ностальгію за мімічно живим Єльциним, який був йому «трохи Герасимом», як і за «живчиками» з-поміж власних придворних.

Стосунки з Путіним були б втіхою для Кучми, коли б він прагнув вивищитися над останнім. Та насправді Кучма потребує образ, тому російський лідер назавжди залишиться для нього нещирим «трохи скам’янілим – не «Му-му» (у напрямі образу Кінаха; доля останнього свідчить, як розвивалися б відносини з російським лідером, коли б їх не стримували почуття взаємної непідпорядкованості), а Кучма для Путіна назавжди залишиться неприродним «трохи не «Герасимом». Дискомфорт у двосторонніх стосунках спричинений тим об’єктивним фактором, що Кучма навіть теоретично неспроможний топити його російське «Му-му», а Путін об’єктивно не може щиро ставитися до Кучми як до власного «Герасима». Неможливість партнерства, відповідно, компенсується його імітацією – активними формальними відносинами у рамках новітнього союзу.

Симптоматичною є відставка Марчука. У телерепортажах з Іраку міністр оборони, очевидно під впливом ззовні «мімічно наповненого» Януковича, виглядав «товстуном-живчиком», а тому справив на Кучму враження «розумово п’яного». Раніше двічі Президент страждав від тривалих аудієнцій з фундаментальним головою РНБОУ і вирішив проблему власного душевного дискомфорту засланням «марсіанина» на посаду міністра оборони. Зрештою, дочекався і приводу для пояснення власного «скепсису» щодо партнера.

Яку роль перебрав на себе Кузьмук виразно помітно з телерепортажу про підписання указу про призначення наступника «марсіанина»: генерал-депутат виструнчився перед телекамерами, впираючись ширінкою в тім’я Президента, коли той підписував папір. Всі ці візуальні образи свідчать, що Кучма досяг мети, яка виникла в нього внаслідок «викручування рук»: влада йому здається сильною, як ніколи.

Нині Президент захоплений низкою економічних візій, характерних для пізнього Брежнєва: клонуванням на європейській території азіатського «соціально-економічного тигра». Проект, звісно, із серії «здається, ми всі трохи почаділи», але подобається підліткам, особливо обтяженим змалку гіпертрофованим почуттям псевдовідповідальності, простіше кажучи – маніакальним страхом життєвого неуспіху, який вони розуміють як горе не мати «джипу з джакузі». Зрозуміло, подібні візії поділяє також і Янукович.