Український тупик югославського варіанту

© Антон Харченко, для «Главреда» - 06/08/04 (6 серпня 2004)

(Виділено червоним кольором ті події, які відбулися вже після виходу статті, і підтверджували сценарій, виділені жирним)

Виборча кампанія - це не тільки технології керівництва, але і конкретні рішення, уже відпрацьовані в ході кампаній в інших державах.

Численні аналогії із ситуаціями навколо виборів у Сербії, Грузії, що завершилися акціями прямої дії, штовхують вітчизняних політиків до ідеї використання випробуваних інструментів відстоювання своєї перемоги. Говорячи про залучення до українських виборів іноземних фахівців, можна констатувати, що «продавати» свої секрети в Київ з'їжджаються не тільки московські політтехнологи, але і «ветерани» вуличних акцій, що закінчилися скиненням Мілошевича.

Якщо звичні російські "експерти" везуть до Києва секрети керування, то візити в Київ інструкторів із Сербії, Білорусії, Грузії, яких так бояться представники провладного і лівого табору пов'язані зі специфічною функцією мобілізації інструментів цивільної дії.

Скільки б не звучали розмови про радикальність "революційних" організацій: югославського «Отпора», грузинської «Кмари», і білоруського «Зубра» - усі вони діяли і діють у рамках законодавства, використовуючи лише передбачені законом інструменти впливу на владу: акції протесту, контроль за виборами, проведення інформаційних і мобілізаційних кампаній.

Чи спрацюють в Україні інструменти громадянського опору, у випадку фальсифікації виборів, сказати неможливо. Як не вивчено і те, що є основою для успішної мобілізації громадськості.

Один з найпростіших рецептів успішного проведення опозицією кампанії – це пряме копіювання і переймання досвіду – так вважають деякі аналітичні структури, перед якими українська дійсність постає через призму звітів і повідомлень опозиційних інтернет-ресурсів. У передачі такого досвіду завжди готові брати участь організатори легендарних подій із країн, де опозиції вдалося відстояти право на владу – адже сьогодні вони незатребувані: революції трапляються не щодня.

Інтерес таких інструкторів цілком логічний. Так само як у Росії, потреба в консультантах, що забезпечують політичний процес, відпадає сама собою, після проведення успішних кампаній Отпор, Кмара (або не успішних - Зубр) у себе на батьківщині, організатори цих структур залишилися не затребуваними. Донорські структури припиняють підтримувати подібні організації, після того, як їхні функції виконані, а у подальшому контролі за владою не зацікавлені ні нова влада, ні бізнес, що установив відносини з владою. Наприклад, післяреволюційний проект «Отпора!» виявився невдалим, тому що занадто завзята боротьба з корупцією не припала до душі сербському бізнесу, що стає на ноги. Вулична боротьба – усе, що вміють учорашні «революціонери».

Головна цінність таких організацій у досвіді, який вони можуть конвертувати в знання (тренінги, інструкції, правила) і передати по естафеті. Але при передачі досвіду, мотивацією більше не є перемога над режимом, в іншій країні – свої гарячі голови. Працюючи за гроші – революціонери перетворюються на політтехнологів, що пропонують специфічне знання.

Якщо для української опозиції - вибори останній бій, то для залучених інструкторів вони лише чергова оцінка в послужному списку. Оплачується досвід, а не готовність стояти на барикадах. Для залучених експертів вибори - можливість заробити і підняти свій статус на батьківщині, записавши собі в актив розробку, консультацію виборчих проектів (у цьому і московські політтехнологи і консультанти громадських організацій однакові). Тільки варто враховувати, що за масштабом Україна - інша країна, і місцеві акції за масштабом в кілька разів перевищують ті, які вже відбулися де-небудь у невеликій Сербії або Грузії, як мінімум у географічному вимірі. У цьому умовність переймання досвіду інших країн – територіальний і соціальний фактор змушує вітчизняний «опір» розвиватися за іншим законами.

Звідси примарна вигода українських партнерів у справі переймання «справи революції». Поки політики бачать себе в ролі проводирів народних рухів («картинка» на якій вони на чолі колон молодих «революціонерів» вивішують нові прапори), ніхто серйозно не вивчив можливість повторення в Україні сербського і грузинського варіанту.

Якщо ж глибше ознайомитися з розвитком радикального опозиційного руху в Сербії і Грузії, сам собою приходить висновок, що розвиток ситуації за аналогічним сценарієм неможливий через, насамперед, іншу соціально-економічну ситуацію (криза в Сербії, зруйнованій бомбуваннями, і Грузії, де влада не виходила за межі Тбілісі, не маючи на це коштів). По-друге, традиційна пасивність населення, викликана не тільки можливістю влаштуватися й змиритися з існуючою владою, але і відсутністю демократичної традиції (як у Сербії) або рішучості у відстоюванні своїх прав (традиційна риса гарячого грузинського характеру).

Але головна відмінність у тім, що пропоновані технології концептуально не підходять для кампанії в Україні. Адже у всіх «модельних» кампаніях суспільного тиску, мішенню був діючий президент (зрозуміла і виразна ціль для мас), що захищався за допомогою силових структур - міліції (поліції), служб безпеки. Не маючи достатнього досвіду і будучи деморалізованими (війна, відсутність зарплати, неприйняття режиму через власні міркування), силовики в цих країнах діяли примітивно і грубо: розганяли демонстрації, затримували активістів, тим самим створювали учасникам протестуючих організацій необхідний рівень адреналіну, народжували культ мучеників, але не більше того. Образ щирих, чесних борців з тоталітарним режимом транслювався, завдяки налагодженим каналам комунікації (Белград жив в одному пориві, а інформація швидко розходилася по невеликій, за українськими масштабами, території) і сильним опозиційним ЗМІ. Телебачення, не знайоме з практикою темників, було здатне лише на негативне висвітлення акцій, що, зрештою, за наявності повної недовіри до влади підняло авторитет протестних організацій, чим сприяло залученню нових людей до масових акцій.

Необхідно враховувати, що в країнах, де акції опору були успішні (Сербія, Грузія), населення сподівалося на допомогу Заходу в поліпшенні свого життя. Вже в Білорусії, де надія на існування сильного прикриття була відсутня, молодіжні проекти, що використовують західну естетику поведінки, залишилися чужими. Відсутність ідеї про можливу західну допомогу стримувала потенційних учасників, і кампанія Зубра, незважаючи на тривалий період підтримки проекту, не стала масовою, і закінчилася провалом.

Ситуація в Україні така: діючий президент, що стараннями опозиції став найпереконливішим утіленням зла (хтось усе ще продовжує боротися з кучмізмом), не балотується, а боротьба усе більше сприймається як конкуренція за владу між політичними силами. Відсутність зрозумілого супротивника змушує диверсифікувати кампанію (боротися з СДПУ(о), Януковичем, конкретними чиновниками), що важко скласти в голові простої людини в одну картинку. Вісь добро-зло розмивається.

Не можна забувати, що в технологічному сенсі українська політика стоїть набагато вище, ніж югославська часів Мілошевича або грузинська часів Шеварднадзе. На відміну від опозиції, численні табори всередині влади, перебуваючи в облозі, удосконалювалися, загартувалися і тепер мають імунітет проти вуличних акцій (не показати по телевізору, запустити альтернативний рух, дозволити наметовому містечку стояти, поки він не почне загнивати, перекупити частину руху). Кампанії протидії опозиції розробляються не в кабінетах силових міністерств, а в офісах виборчих штабів, інтелігентними і веселими людьми, які в оригіналі читали праці Че Гевари і мають досвід дисидентської діяльності ще в радянський час.

При цьому силові органи в Україні, особливо в Києві – де повинен розгорнутися, головний театр дій, працюють не так незграбно і навряд чи підуть на грубі дії. Позначається тринадцятилітнє існування у «квазідемократичних» умовах. А як протистояти організованим, фізично підготовленим групам не зв'язаним рамками закону, сербські революціонери навряд чи уявляли. Українська влада знаходиться на наступному технологічному рівні. Переймаючи досвід в опозиціонерів, що діяли за стандартними схемами, описаними багатьма учасниками революційних подій ХХ століття, опозиція заганяє себе на позиції менш сучасні, ніж у владі.

З огляду на те, що силовим структурам приділяється не головна роль у цьому політичному спектаклі, а участь армії, що перейде на сторону народу, взагалі не передбачена, розвиток сербського варіанту виключений. Тим більше що події в Києві не вирішують результат протистояння. З цих і багатьох інших причин, пропоновані "фахівцями- революціонерами" кампанії - це боротьба з міражами їх власних колишніх страхів, що відбирає час, який уже втрачений, і коштує чимало.

Сьогодні вже можна оцінити наслідки матеріального стимулювання для оперативної мобілізації масовки акції "Україна без Кучми". Не без підтримки влади, опозиція дискредитувала вуличні кампанії. Розуміння частиною населення, що участь в акціях оплачується, нівелювала їхнє значення.

Важливий аспект кампанії з мобілізації громадськості для участі в акціях прямої дії наявність налагоджених каналів комунікацій. П'ятий канал не можна порівнювати не тільки за охопленням аудиторії, але, насамперед за авторитетом, із грузинським каналом "Руставі 2", на який припадає 90% успіху "революції троянд". Альтернативних телебаченню джерел інформування: масових опозиційних видань, системи поширення чуток жодна зі складових опозиції не створювала.

Ще до початку розгортання, молодіжні організації активної дії типу «Отпор!» були дискредитовані як поплічники непопулярних сьогодні США. Педалювання телеканалами невиконання взятих західними країнами обіцянок (компенсація за Бушерський контракт, за закриття ЧАЕС, за утилізацію ракет) унеможливило звернення до теми наявності за рухом авторитетного прикриття, що захистить у випадку репресій.

Ще один аспект методологічної допомоги – це впевненість тих, хто розробляє програми допомоги Україні, у вторинності цієї країни. При цьому відсутність історичної пам'яті (а точніше людей що осмислили, що оцінили досвід попередніх етапів) не дозволила молодому поколінню «революціонерів» скористатися досвідом попередників.

Україна наприкінці вісімдесятих - початку дев'яностих: багатотисячні демонстрації в Києві та в інших великих містах, організація оригінальних акцій, читабельні опозиційні газети. Інструкція, як поводитися з представниками силових структур, у кожному самвидавському виданні. Брошурки як розпізнати провокатора і як забезпечити охорону мітингу, як повести юрбу в потрібному напрямку під час мітингу були написані на місцевому матеріалі, і зараз є більш адекватними, ніж інструкції з універсальних міжнародних самовчителів «революціонера».

Якби мети протестних акцій того часу не були досягнуті так швидко, як це вийшло, Україна була готова до кампаній, більш яскравих і масштабних, ніж відхід диктаторів у Сербії і Грузії. Через незнання української практики, а ще простіше некомпетентності людей, яким, завдяки випадку, довелося відповідати за допомогу в будівництві на Україні громадянського суспільства, на виділювані кошти нам намагаються продати «старий одяг», з якого ми давно виросли.

Виходячи зі змісту джерел, що «зливають» в Інтернет так звані «завтрашні новини», влада інформована про роботу, що ведеться без належного їй рівня конспірації (сербським активістам невтямки, що українська влада набагато хитріша за сербського диктатора, який покладає надії на танки). Саме перебування представників Отпора, Зубра, Кмари на території України може нашкодити приймаючим сторонам, при тактиці, яку вибрала влада. Адже це дає привід обвинуватити іноземні фонди (які, як правило, фінансують перебування гостей із закордонних громадських організацій в Україні) у підтримці опозиції та експорті "революції". (Александра Маріча, радника „Freedom House”, громадянина Сербії, було депортовано з України вранці 13 жовтня 2004 р., невдовзі після виходу статті)

Незважаючи на відсутність конкретних досягнень численними невдалими клонами «Отпору» - «Спротив», декількох організацій «Пора» і «Чистої України», у політтехнологів сторони-опонента уже виникає бажання використовувати "мімікрію" (наслідування) для дискредитації таких рухів (погром офісу «НУ» у Херсоні). Не виключено, що голені молодчики у футболках "Пора" (виконаних на більш якісному, ніж у справжніх опозиціонерів рівні) будуть, проводити протизаконні акції. У засобах масової інформації це буде подаватися як акції, проведені опозицією під керівництвом інструкторів з Отпору, Кмари, Зубра та ін. (Події біля ЦВК 23-24 жовтня 2004)Кадри з хлопцями, що освоюють прийоми рукопашного бою на тлі кавказьких гір, під прапором «Кхмари!», швидше за все, вже заготовлені, а може і розіслані для підготовки відповідних сюжетів на ТБ.(В жовтні 2004 –го регіональними телеканалами транслювався схожий фільм про "Пору")Піти від такого удару для опозиції буде практично не можливо, надто переконливо будуть працювати «революціонери» із протилежної сторони.

Влада, набагато краще від самих революціонерів, готова грати в ігри «брендів», до яких зводяться всі спроби створити український аналог «Отпору!». Адже навіть самим Отпоровцям, Кмаровцам, Зубровцям іноді здається, що основним у їхньому русі є візуальна частина: розкручена назва, лого (отпоровский кулак, що так лякає режим), як правило, єдине гасло, що у відповідних методичках прийнято називати модним словом «мессидж». Примітивно розуміючи устрій таких рухів, багато їхніх учасників помилково думають, що вся справа в цьому таємничому заклинанні. А тому при проведенні кампанії цей самий «мессидж» коригувати смертельно небезпечно.

Відходячи від переможних картинок, що обійшли екрани світу, на яких перед юрбою молоді хлопці, що розмахують прапором, і тверезо подивившись на розвиток цих рухів можна дійти висновку, що первинна наявність сильної, мобільної, мало залежної від допомоги (як від донорів, так і від партій) структури. Веселого, здорового, «драйвового» настрою тих, хто по-молодіжному заперечує все погане, чим викликає симпатію в оточуючих. За час, що залишився, створити подібну структуру, назва якої буде викликати повагу і захват у рядового українця, уже неможливо.

Класичне повчання культового для частини опозиції поета "чужого навчайтесь та свого не цурайтесь", у даній ситуації як ніколи актуальне. Адже фінальний фуршет з приводу закриття програми «мобілізації громадськості», у якому-небудь представництві західного фонду, що відбудеться в листопаді, може пройти без українських учасників. Повчальний досвід тих, хто в нещасливий березневий день три роки тому опинився під адміністрацією президента. Можливо, слід було б запросити представників закордонних "революційних" організацій на цей фуршет як гостей, якщо і наш досвід виявиться успішним. Більш корисні на цих виборах вони будуть у ролі рішучих іноземних спостерігачів, що відповідають за конкретну дільницю в Донецькій області, але навряд чи вони захочуть туди поїхати.

А поки «українські революціонери» придумують «мессиджи» під керівництвом інструкторів, відволікаючи на це час і обмежені ресурси, по країні переможно рухається ще один клон революційної організації – «Братство». Поки обидві «Пори» заклеюють столицю загадковими наклейками, «революціонери»-альтернативщики весело штовхають опозицію.

Відкритим залишається питання, скільки молодих і рішучих вийдуть відстоювати результати виборів у ніч з 21 на 22 листопада. А от те, що під стінами ЦВК розганяти «американських прислужників» будуть патріоти з «Братства», сумніву не викликає.  (25 жовтня, 16:56 ForUm – Корчинський  привів на захист ЦВК 500 «своїх бійців» Сьогодні Дмитро Корчинський направив листа голові Центральної Виборчої Комісії Сергію Ківалову з пропозицією увяти будівлю ЦВК під охорону в ніч з 31 жовтня на 1 листопада. Про це, як передає кореспондент ForUm’у, він повідомив сьогодні на прес-конференції.

Також міліція обіцяла для захисту ЦВК використовувати також і народні дружини, про це було сказано на пінчуковських телеканалах) Не можна не згадати й історію наших сусідів, коли незадоволені фальсифікацією президентських виборів білоруські опозиціонери захопили свій власний штаб, ніби виправдуючись перед структурами, які їх підтримали. Чи знають українські «протестанти» де збиратися, якщо ЦВК оголосить власні результати виборів?