Рік за роком прихильники усіляких форм єдності України і Росії переконуються, як тануть шанси на втілення їхніх надій.

Опереткові президентські «вибори» і наступні події лише послужили каталізатором для розуміння реального стану справ. Проте до денця складність ситуації багато хто не усвідомлює й досі.

Після розвалу СРСР домінувало переконання, що абсолютна більшість мешканців Росії бажають возз'єднання з Україною у тій або іншій формі. Не бажають цього, мовляв, лише на далекому сході, думкою якого можна просто знехтувати, а ще краще оддати його Китаю. Деяку підставу для таких поглядів давали вибори у Росії. Наприклад, коли «проукраїнський» Путін переміг «українофоба» Жиріновського. Якби любителі марень про великоруську княжокиївську одність уважніше стежили за результатами, то ще тоді зрозуміли б, що картина далеко не така втішна і однозначна.

Президентські вибори у Росії породили міф про новий «бастіон великоукраїнської києворуської одності» - південний захід федерації: Брянщину, Кубань і Слобожанщину. Одночасно багатьма був викасуваний з активів панукраїнської ідеї північ і центр Росії, тобто власне московщина - центр історичної Росії. Проте міф про південний захід Росії спіткає і вже спіткала та ж доля джерела розчарувань в українській одності. Тому дуже важливо розібратися в тому, що дає надії і чому це неминуче призводить до розчарувань.

Основна помилка це сприйняття так званих західних росіян як альтернативи східним. Головною ознакою, за якою їх розрізняють, є українофобія. Західний росіянин подається як українофіл, причому такий погляд поширений не тільки серед українців, але і серед ревних «щирих» російських українофобів. Зовнішні ознаки, здавалося б, відповідають такій думці. Більшість західних росіян розуміють українську, доброзичливо або, принаймні, лояльно ставляться до українців і України. Природно, що під такі ознаки підходять багато жителів не тільки заходу, але і півдня і навіть центру Росії. Тому назва «західний росіянин» вельми умовна і під нею тут розуміється не географічне місце проживання, а якийсь ментальний комплекс. Головне зрозуміти, чому з соціальною базою, що складається зі західних росіян, в ситуації, що склалася, неможливі не лише союзницькі стосунки між Україною і РФ, але в принципі нормальні відносини. Природно, якщо не відбудуться зміни у свідомості самих західних росіян.

Продукт радянської аномалії

Історичне коріння проблеми сягає радянського періоду, який деякі намагаються привести як зразок гармонійних стосунків між «народами». Радянський період був дійсно неоднозначним і цю неоднозначність інакше як патологічною позначити не можна. Більш того, він був патологічний і з погляду імперії, якою брехливо називали Радянський Союз, і тим більше з погляду національної держави. Найбільш яскравою патологією радянського типу була Росія.

Створена на територіях, де на той момент більшість проживаючого населення використовувала східноруську говірку, Росія формувалася як національна російська республіка. Причому акцент було поставлено на знищенні наслідків давньоруського національного проекту Київської України-Руси, де східні роси визнавалися субетносом великої української нації. Населення, що в більшості своїй так себе до цього не називало було перейменоване на росіян, росіяни були визнані гнобленою царським режимом національністю, почала насильно насаджуватися «рідна» російська мова, розроблена на основі східної руської говірки. По факту був втілений в життя російський сепаратистський націоналістичний проект, а багато його ідеологів навіть було залучено до роботи в радянській Росії. Проте більшовики, що боролися із спадщиною старої України-Руси, діяли на території цієї Руси і мали справу з її населенням. Для збереження цілісності радянської території необхідне було культивування об'єднуючої культури, якою могла бути тільки руська культура. Так починаючи з кінця тридцятих років XX століття до радянської пропаганди хай і в дозованій формі, але проникають елементи державницькой ідеології дореволюційної Руси-України і навіть великоукраїнського (великоруського) націоналізму. В Росії це, перш за все, виражалося в обов'язковому вивченні російської мови і визнанні у росіян загальної з русами історичної долі.

При цьому росіянізація, в основі якої був якраз культурний розкол з руськими і витіснення руської мови, цілком не скасовувалася. Саме ця шизофренічна ситуація і характеризує появу такого явища, як західне (радянське) росіянство. Хвилі радянізації і росіянізації накочували з різним ступенем інтенсивності. І починаючи з 70-х років двадцятого століття радянізація (що дійсно включала елементи русинізації) почала домінувати. Наслідки росіянітизації виразилися в тому, що національне походження почали асоціювати з родоплемінним чинником і з російською етнічною культурою. Причому в центрі Росії радянська людина, Батьківщина якої тягнеться аж до Карпат, а країна має тисячолітню історію, могла в одній особі співіснувати з русином, оточеним місцевим традиційним побутом. На урбанізованих півночі і сході особа із записаною в паспорті національністю «росіянин» володіла ще в більшому ступені радянською ідентичністю. У той самий час руська ідентичність була присутня суто номінально, оскільки там практично була відсутня руська, переважно сільська культура. Або людина мала в свідомості якийсь ідеальний національний образ, з яким себе асоціювала, або, що відбувалося ще частіше, просто розчинялася в інтернаціональній, але великоросіянітській культурі. Проте такі «денаціоналізовані» русини були вже позбавлені можливості вважати себе русинами (руськими) в старому значенні цього слова.

 Перейти до змісту