Справжні «росіяни»

Така роздвоєна ідентичність, що включає себе як спільноруські елементи, так і локальні етнічні особливості, не була б фатальною для відносин ні між українцями і руськими русинами, ні між Україною і Росією, коли б не наявність справжніх «росіян». Саме останні і є тим матеріалом, який намагаються узяти за основу для побудови національної русинської держави. Лапки до слова росіянин тут уживаються заради того, щоб підкреслити як деяку рукотворність самого явища, так і відмінність з поняттям русина як особи певного етнічного походження. Справжній «росіянин» природно не тотожний східному росіянину, хоч на сході Росії «росіяни» найбільш численні. Ще сто років тому лапки б зайві, оскільки росіянин тоді і означав, перш за все, ідеологічний тип супротивника спільнорусинської києвко-руської одності, а тих, кого зараз називають росіянами, як правило, іменували східними росами. Але на даний момент назва росіянин вже сприймається більшістю як національність, а не як ідеологічний тип. Тому коли особливо завзяті, але малотямущі борці за українську справу кажуть про росіян як про українофобську секту, а не націю, багатьма людьми, що на даний момент іменують себе росіянами, це сприймається як образа, навіть якщо вони ніяк не розділяють руськофобської ідеології.

Якщо ж говорити про справжніх «росіян», то характеристика руськофобської секти цілком доцільна. Проте потрібно усвідомлювати, що будь-яке узагальнення, тим більше таке алегоричне, ніколи не зустрічається в чистому вигляді. Тому виділення головної ознаки «росіянства» - руськофобії, редукування «російської» націоналістичної ідеології до руськофобії виправдане лише функціонально для виразності позначення проблеми. Як нацистські ідеї расової переваги можна особливо виокремити з німецького націоналістичного дискурсу нацистської Німеччини, так можна ідентифікувати «росіянство» як русько- чи українофобію.

Аналогія з нацистською Німеччиною тут не випадкова, але уживається зовсім не для очорнительської постановки знаку рівності між «росіянством» і фашизмом. Хоча багато нацистських військовослужбовців з РОА нині герої Росії. Мета аналогії випередити докори у росіянофобії. Справа в тому нацизм був, перш за все, модерністським переформатуванням німецької нації. Проте нікого, хто засуджує нацизм, не звинувачують в німцефобії. «Росіянство» також містить особливий націоналістичний проект щодо всіх русів, але будь-яке несприйняття його самого, тлумачиться як ненависть до росіян взагалі. Правда, для «росіянствуючих» будь-яка адекватна інформація про них вже закінчена росіянофобія.

У знаменитій історії росіянітського сепаратизму Левка Лук`яненка «Сповідь у камері смертників» була безліч історичних неточностей, тенденциозностей і упущень.

Проте там було продемонстровано кілька ключових моментів, які є дійсними причинами істеричного несприйняття автора з боку дійсних «росіянітів». Перше це те, що розвиток ідеології росіянітського руху йшов від прояву любові до особливостей народного побуту через міфологізацію москальства до бажання розколу східних русинів і княжокиївських русів за всяку ціну і українофобії як засобу. Друге, що «росіянство» протягом всього часу було явищем штучним, багато в чому навіть антинародним. Постійно перебираючи на себе право говорити від імені народних мас і піклуватися про їхні інтереси, воно ніколи не мало в народі реальної і тим більше масової підтримки. Щоправда головне, чого не враховував сам автор «Історії росіянського сепаратизма», штучність «росіянства» аж ніяк не є його нижиттєздатність.

Треба визнати, що руськофобія «росіянства» засіб вимушений і всі ілюзії про те, що це окремий випадок, проблема зростання нації, що «звільнилася», потрібно відкинути. Вона була обумовлена саме слабкістю самого руху, його пристосуванням до оточення. Адже не могли «росіяни» обмежиться при побудові нації лише безперечними чинниками народної самобутньої культури, не руйнуючи культуру спільноруську. Наявності щі, Сибіру і навіть чудових тягучих пісень було замало для обґрунтування одколу од київських русів і України. Більше того сама логіка поглинання загальноросіянським національним проектом всього західноруського населення не полишала для «росіянствуючих» іншого вибору як заперечення за великоукраїнцями руськості, а за Києвом спадкоємства Стародавньої Руси-України.

Унікальність «росіянського» націоналізма полягала в тому, що якщо будь-який націоналізм вільно чи мимоволі продукує уявне співтовариство, то для «росіянського» необхідно було витворити надто фантастичне. Зазвичай до національного міфу дотичні якісь історичні факти, що свідчать про те, що той або інший народ завжди прагнув до свободи і боровся з поневолювачами. Але в росіянському варіанті навіть за тієї фальсифікації історії, яка не снилася і комуністам, неможливо збудувати струнку картину боротьби росіянського народу з московитами-русинами. Тому постійно наявні доповнення про недостатню «сознатэльность» народу, за винятком «кращих» представників. Більше того, постійно виходило, що народ йде проти своїх інтересів чи їх не захищає. На відміну, наприклад, від поляків, у яких дійсно національна історія в істотній своїй частині будується на протидії з русами, в росіянітів ситуація майже протилежна. Всі основні «герої» росіянського народу хоч Єрмак, хоч Катерина, хоч Петро І за фактом протистояли більшості тих кого, починаючи з першої половини сімнадцятого століття, іменують росіянітами. Проте для «росіянських» націоналістів мізерність історичних фактів, що їх влаштовують, обернено пропорційна ненависті до України-руси і бажання говорити за весь народ. Відсутність фактів для вигадування необхідної історії має не тільки негативний бік. Якщо національний міт не обтяжений референцією, свобода маніпуляції тільки зростає.

Виразною особливістю «російського» проекту також є історичний мазохізм. Причому цей мазохізм виступає логічним обґрунтуванням «росіянітського» геройства-відлюдськости. Неможливо прийняти досягнення і перемоги, які отримані в єдності з києворусами і завдяки цій єдності. Натомість можна отримувати насолоду від поразок «росіянітських» героїв і «пригноблення» росіянітського народу, яке чинили «західняки».

У будь-якому випадку ідеологія «росіянітського» націоналізму цілісна, не обтяжена логікою, відповідністю історичним фактам і закрита для дискусії. Саме це за певних умов і надає їй стійкості.

Тут відразу необхідно обмовитися про поширену тезу, що «росіянітський» націоналізм навіть зараз є маргінальним явищем росії-руси. Справді, оскільки це явище більше квазі-релігійного характеру, то людей з особливим станом душі, суголосним цій релігії, обмежена кількість. Проте, якщо говорити про формування державної ідеології, то абсолютна більшість історичних підручників Росіянії написана саме з позицій «росіянітського» націоналізму. І багато західних росіян починають приймати ідеологію «росіянітського» націоналізму, як безальтернативну. Логіка відмови від руського задля утвердження «росіянітського» примушує приймати весь історичний антируський абсурд навіть тих, хто до цього ставився до «росіянітського» проекту байдуже, а до своєї національності відчужено.