ПЕКЛО І ГРІШНИКИ
З перших днів офіційного початку виборчої кампанії ландшафт столиці України рясно помарковано бігбордами з посмішкою бігдона – великого дона (себто донецького), що його київські тінейджери прозвали бабл-гам-доном або ж просто гам-доном (гумовим, надувним доном). Коли дивишся на такі бігборди, важко позбутися відчуття «дежа вю» (вже бачив): звісно, адже зображена посмішка є посмішкою славнозвісної Джоконди – полотна геніального давнього митця Леонардо да Вінчі. Тільки «копія» трохи збільшена, щоб акцентувати увагу саме на обличчі, на посмішці.
Символіку передвиборного київського ландшафту важко назвати невикривальною. Великий італієць малював Джоконду із самого себе, дивлячись у дзеркало, тільки замаскував свій автопортрет жіночим «екстер’єром». Митця цікавив внутрішній стан людини, цілком позбавленої страху й агресії щодо навколишнього середовища: у посмішці Джоконди немає будь-яких ознак непевності і, відповідно, спричинених страхом агресії чи комплексу неповноцінності, почуття провини тощо. Подібні бажання досягти такого стану були не лише в да Вінчі, а й, наприклад, у давньоєгипетському мистецтві: всі жіночі й чоловічі зображення – без зморшок.
Прибічники Януковича не бачать у бігбордах з гам-доном жодних вад, і наразі мова саме про цю їхню нечутливість. Вони, навпаки, втішені, що іміджмейкери прем’єра під час кампанії дарують людям те, чого гостро потребують самі, – символи незакомплексованості. Проте, по-перше, рано чи пізно в усіх виникне відчуття, що особистість на цих бігбордах до певної міри штучна і що краще було б її подавати, як це зробив да Вінчі, у хустці...
Отже, криза довіри неминуча. Та навіть якщо пришвидшити процес прозріння прихильників Януковича, для результату кампанії це практично нічого не дасть. Причина банальна: прибічників Януковича насправді дуже небагато, їх так небагато, що не варто було б витрачати газетну площу на рефлексії стосовно закономірностей їхньої поведінки.
Як політична маса «Нашої України» не складається з фанатів Віктора Ющенка, про що йшлося у першій статті на цю тему, так і провладна політична маса лише у дуже незначній кількості складається із людей, що мають щирі почуття симпатії до чинного прем’єра, тобто таких, яким він подобається. Ще менше таких, що мають почуття емпатії до Януковича, тобто спроможних зрозуміти його емоції і по-справжньому співпереживати разом із ним.
Насправді політична маса, яку влада постійно відтворює «під себе», складається не з прихильників прем’єра, Президента чи ще будь-кого. Навпаки у провладній політичній масі переважає люд, який цю владу не шанує, не вважає її оптимальною. Спільне у них не активна форма лояльності до влади – готовність її захищати, а пасивна форма – покора.
Спільним знаменником щодо всіх членів цієї політичної маси є, знову ж таки, однакове ставлення до певного ритуалу. Причому того самого ритуалу, який є спільним знаменником для членів політичної маси «Нашої України». Цей ритуал – демократичні вибори. Різниця лише в тому, що політична маса «Нашої України» складається з людей, які прагнуть випробувати можливості поведінки, що передбачає право вільного вибору, а провладна політична маса складається з людей, які вважають, що такий вибір уже зроблено без них.
Той факт, що знаменник (ставлення до процедури виборів) в учасників обох політичних мас нині, по суті, спільний (лише ставлення до нього протилежне), можна розглянути і з другого боку – у площині ставлення до так званого адміністративного ресурсу.
Зрозуміло, що це ставлення в різних «командах» різне. Проте це не означає, що в переважної більшості учасників провладної політичної маси це ставлення позитивне. Саме опозиційність останніх, хоч як це звучить парадоксально, дозволяє владі консолідувати їх «під себе».
Помилковим є припущення, поширене серед учасників політичної маси «Нашої України», що керованість їхніх опонентів є наслідком їхньої нібито лояльності до чинного Президента чи прем’єра. «Технологи» Банкової маніпулюють населенням завдяки акцентам, нюансам ставлення до влади. Образно кажучи, учасники провладної політичної маси кривляться на владу, але вважають, що сморід неминучий, а учасники «нашоукраїнської» політичної маси демонструють оптимізм, що запах зміниться, якщо вичистити авгієві конюшні.
Учасникам провладної політичної маси здається, що «нашоукраїнці» є невиправними фантазерами й аферистами, натомість «нашоукраїнцям» здається, що їм протистоять незліченні лави свідомих співучасників злочинів влади. Сама ж влада лише протиставляє одних іншим, постійно підкреслює різницю між одними й іншими і таким чином відтворює провладну політичну масу «під себе».
Із переліченого нас наразі цікавить лише той висновок, що політична маса, яка протистоїть «Нашій Україні», не лише не готова до передвиборного конфлікту, вона не готова до будь-якого конфлікту взагалі. Зокрема тому, що їй навіть нічого захищати (при зміні лідера держави поведінка провладної маси ніяк не змінюється), крім власного страху: вона боїться позбутися цього страху, боїться вибору.
Образ типового представника провладної політичної маси приблизно такий: він вважає опозиціонера людиною, хворою на голову, але сам жодного вибору не робить і всіляко уникає потреби зробити цей вибір. Він часом щиро ненавидить чинного Президента чи прем’єра, але безпідставно вважає, що зі зміною керівництва все може бути ще гірше.
Він, звісно, дивиться телевізор, зокрема телевізійні новини. «Ящику» він не вірить, але повідомлення про дії опозиції не проходять повз його увагу. Він їх «фільтрує» з метою знайти чергові свідчення «неадекватності» поведінки тих, за ким він насправді пильно стежить (саме тому владці понастворювали купу псевдоопозиційних організацій, які відзначаються відверто екстремальною поведінкою). Відфільтрувавши жадане, пасивний підтримувач режиму тішиться, що він «не такий».
Цікаво, що коли б таких повідомлень не було (йдеться про повідомлення про наявність опозиції взагалі), він, певна річ, сам рано чи пізно почав би імітувати таку діяльність принаймні для себе (саме з таких імітаторів переважно складаються згадувані псевдоопозиційні, почасти екстремістські організації) або й навіть став би справді діяльним опозиціонером.
З усього сказаного про пасивну провладну політичну масу, «соціальну базу режиму» та її учасників нас наразі цікавить лише те, що можна вважати їх принциповою відмінністю від решти, причому такою прициповою відмінністю, яка визначає особливості їхньої поведінки насамперед.
IV
Загалом маємо ясну картину політичного шаманства. Влада сподівається на перемогу на виборах внаслідок конфлікту між двома політичними масами, який вона провокує; конфлікт, очевидно, повинен стати наслідком демонстративних готувань до нечесних виборів. Це не є дикунським прагненням скористатися обставиною, яка є наслідком причини, що буде пізніше, – зібрати урожай раніше, ніж посіяти... Це є чистої води провокація.
НАТОВП «СПАРАЛІЗОВАНИХ»
Кожній людині притаманне бажання відчувати себе частиною певної людської спільноти. Різниця лише в тому, що кожний по-своєму уявляє людську масу, частиною якої прагне бути. І коли людина уявляє себе частиною спільноти, що поводиться жертовно, в неї самої з’являються риси поведінки, притаманні жертвам. Подальші події відомі: жертва своєю поведінкою провокує насилля.
Для політичного результату на виборах немає значення, як саме людина ставиться до чинної влади – позитивно чи негативно. Головне, чи має вона гадку про можливість маніпуляцій на виборах. Насмілюся припустити, що вся складність передвиборної боротьби у пострадянській Україні полягає у такому твердженні: якщо людина очікує, що вибори будуть «намальовані» виборчою комісією під прикриттям міліцейських акцій, така особистість УЖЕ є частиною провладної політичної маси, незалежно від того, з яким політичним табором вона сама себе ототожнює. Міліція відчує готовність населення до маніпуляцій з голосами задовго до виборів і поводитиметься відповідно. Члени виборчих комісій також. Іншими словами, результати голосування будуть «намальовані» за два тижні до самих виборів.
Виборороби усвідомлюють, що без перемоги у психологічному протиборстві навіть наймасштабніші фальсифікації нічого по суті не дадуть. Хіба що повториться історія із виборами мукачівського мера.
Трохи про адміністративний «ресурс». Він складається з живих людей – особистостей. Цей «ресурс» здатен заблокувати, зігнорувати чи довести до абсурду будь-який наказ. Хрущовську кукурудзофілію, наприклад, радянські чиновники нейтралізували свого часу спробами вирощувати цю культуру в тундрі та у пустелі. Референдум 2000-го року спаскудили, допустивши питання про другу палату парламенту. Якщо цей ресурс відчує спротив населення маніпуляціям, він зігнорує і наказ фальшувати вибори або ж доведе його до абсурду.
Чи є адміністративний легіон окремим політичним середовищем і чи слід аналізувати його поведінку окремо від поведінки двох згаданих політичних мас? Таке питання напередодні конфліктних виборів видається ключовим. Та відповідь на нього надто проста. Звісно, варто, бо адміністративний корпус – органи та інститути державної влади (міліція, СБУ тощо) – відіграватимуть дуже важливу роль у суспільному протистоянні (конфлікті, якщо такий буде). Але це неймовірно складно, а тому не слід.
Чи намагалися ви будь-коли знайти відповідь на запитання, чому ніхто й ніколи не називає чиновницький корпус натовпом? Називають армією, структурою (структурами), хунтою, як завгодно, тільки не натовпом. А чому, власне? Тут ми скоротимо достатньо довгий ланцюжок рефлексій з цього приводу і дійдемо одразу висновку: тому що у поведінці чиновників водночас присутні мотиви керівника і керованого, жертви і ґвалтівника.
У чиновників мазохістський ритуал психічного самоспалення у пекельному вогні «почуття соціальної відповідальності», нав’язаний режимом учасникам провладної політичної маси, набуває гіпертрофованих форм. Ось кілька спостережень.
Якщо слуга режиму не має імпортного, статусного «джипу з джакузі», він майже завжди компенсує цей недолік кам’яною маскою незворушності на обличчі і особливим спаралізованим поглядом – навіть очі не кліпають (у практичній психотерапії такий погляд мають за ознаку кататонічного стану).
Поведінковий і мотиваційний вишкіл чиновників спричинився до появи в них особливої мови, яку важко назвати інакше, як калічною: вони ніколи не кажуть «так» і ніколи не кажуть «ні», ніколи нічого прямо не спростовують і ніколи нічого прямо не підтверджують, ніколи ні з чим відверто не погоджуються. Як ставляться до права вільного політичного вибору люди, які навіть за бажання не вміють висловлювати свій погляд? Звісно, як сліпий до телевізора. Чиновники ніби спокутують наші спільні гріхи: недолугості суспільної моралі, політичної системи, інерції нашого спільного мислення. Навіть політичні діячі вагаються. Кравчук у 1994-му році до останнього не погоджувався балотуватися у Президенти, Кучма цього року цього бар’єру так і не подолав. Що вже казати про переживання проблеми вибору в менших чиновників?!
У вільного громадянина лише один безпосередній начальник – Президент, і він його може змінювати. Чиновник свого начальника не може змінювати, не зіпсувавши своєї кар’єри. Звідси – страх вибору. За комуністичної системи влада активно використовувала цю обставину, вимагаючи «активної діяльності» в первинних парторганізаціях, які зобов’язані були імітувати колективне самоуправління: почуття страху, непевності в такий спосіб постійно оновлювалися, підживлювалися.
Згадаймо: що жахливішими і безглуздішими були репресії за радянських часів, то більше серед «партайгеносе» було старців із спаралізованими поглядами – незворушною мімікою. Натомість емоційна міміка Горбачова невимовне дратувала слуг тодішнього режиму.
Погляньмо на пару відомих особистостей: зарослого пишною бородою політолога Погребінського і гладко голеного політолога Видріна. Перший є найближчим радником Медведчука, а другий, попри його геніальну (для режиму, звісно) тезу – «справедливість – це помста», – був підданий остракізму з боку придворних.
Чи випадково, зрештою, достатньо живого, як з’ясувалося пізніше, Литвина у кризовий момент на посаді голови АП змінив саме Медведчук, відомий своєю мімікою «а ля Шварценегер»? А Марчук? Що сприяло його перетіканню з «канівської четвірки» у РНБОУ і допомагало зберігати авторитет серед слуг режиму: чи не незворушний вираз обличчя, якому його підлеглі заздрять не менше, ніж його статкам і владі?
Насправді поведінка будь-якого істинного представника «адмінресурсу» цілком прогнозована, хоч і в надто неширокому діапазоні. Наприклад, якщо розуміти, що скляний погляд – симптом страху, а не агресії, чиновника можна пестити «голими руками» – не вкусить. Натомість передбачення щодо ставлення чиновників до можливості політичного вибору – даремна справа. Все одно, що гадати чи подобається корові літати: найвищий вираз справедливості для цих мучеників – це не свобода вибору, а таки – помста.
Набір добровольців з адмінресурсу до табору опозиції – справа непроста і навіть сумнівна, бо таким рекрутам найтяжче позбутися прагнення бути святішими за Папу Римського.
За великим рахунком ефективною щодо слуг режиму була б не люстрація, а вдумлива допомога на період адаптації. Проблема, насамперед, в тому, що вони самі без люстрації не вважають себе захищеними від помсти з боку їм подібних.
Будуть вибори сфальшовані чи ні, та конфлікт у суспільстві однаково вже почався. Наразі цей конфлікт вирує у душах невпевнених у собі.
СИНДРОМ «БРОНЬОВИКА»
Пасивні учасники провладної політичної маси – порошинки «соціальної бази влади» – обманюють себе усілякими примарами: загрозою перемоги лівих, різними «версіями» образу Януковича і Ющенка. Страхи ці, звісно, вигадані і неправдиві. Нема потреби у цьому переконуватись, бо створено їх навмисне, щоб розпалювати у собі примарне почуття «відповідальності», яке вони плутають із формою панічного страху життєвого неуспіху.
Власне, байдуже навіть, як саме ставляться такі люди до прем’єра чи екс-прем’єра. Той, хто обманює себе позитивними версіями образу Януковича, насправді робить це через страх позбутися страху вибору, щоб залишитися принаймні на тому рівні «цілісності» особистості, на якому був. Є й такі, що обманюють себе, м’яко кажучи, «позитивною» версією образу Ющенка, і страждають, що він не стане Президентом, бо його «неминуче задавить» адміністративний ресурс. Другі є виразнішими мазохістами, хоч, на нашу думку, в обох полярних випадках, люди, що перебувають у полоні власної версії байдуже якого кандидата, роблять це з метою ще дужче розпалити спопеляючу ватру гіпертрофованого почуття «відповідальності».
Насправді скласти цілком задовільне враження про будь-кого з кандидатів неможливо. Ті, кому подобається Янукович, його не знають. І ті, хто потай співчуває Ющенкові і почувається при цьому зрадженим ще до виборів через дії адмінресурсу, насправді Ющенка також не знають. Та зрозуміло одне: хоч як багато в обох випадках таким виборцям було надано детальної інформації про героїв, їх однаково не переконати, бо самі версії образів кандидатів є результатом особливостей персонального ставлення до можливості обирати, а не до самих кандидатів.
Докладне вивчення образів обох кандидатів у ЗМІ свідчить, що особистісної інформації про них, з одного боку – забагато, а з іншого – замало. Так, про Януковича журналісти розповідають історію, як він різко протестував проти «неправильного» звільнення одного із своїх заступників на посаді керівника автотранспортного підприємства. При цьому люди, що сприймають близько до серця цю історію, нічого не можуть сказати, як реагував той самий Янукович, наприклад, на загибель Ґонгадзе. Звісно, також не може бути повної картини – позитивної чи негативної – особистості Ющенка, щоб його справді щиро ненавидіти чи впадати у «депресняк» через сваволю підступної влади, що «топить» єдину надію.
В обох випадках суттєвими є або готовність до крадіжки голосів на користь кандидата від влади, або приреченість, що насилля на виборах неминуче. Тобто готовність стати свідками неможливості вільного вибору.
Формально всі ці міркування можуть видатися надто тенденційними: мовляв, чому це право вільного вибору можна реалізувати лише голосуючи за Ющенка? Який може бути вільний вибір із одного кандидата? Та насправді вибір ще від парламентської кампанії полягає лише у названій площині, і не усвідомлюють цього лише ті, кому дуже кортить цього не знати.
Президентська кампанія є лише продовженням парламентської. Янукович по суті є кандидатом від (уже фантомної) коаліції, що її журналісти назвали «За ЄдУ!». І Ющенкові, хоч як би він прагнув цього, ніколи не позбутися своєї причетності до програмування споживчих ажіотажів у період запровадження гривні, і Янукович так само ніколи не позбудеться звання начальника Донбасу, де повально перемогла згадана фантомна політична коаліція, що перед тим забезпечила і провела такий «блискучий» референдум 2000-го року.
Хоч Януковича практично ніхто з населення ще не знає, та це не означає, що його політичний бекграунд (історія, багаж) коротший, аніж у Ющенка. Образно кажучи, прем’єр, щоб стати «одним із кандидатів вільного вибору» повинен цілковито позбутися не згадок про «ходки» до зони, а спадку тієї політики, на хвилі якої він став прем’єром і «єдиним кандидатом». Причому позбутися цього «хвоста» за допомогою бігбордів з «надувним гам-доном» неможливо, швидше навпаки.
Таким чином усі попередні трохи хаотичні спостереження зрештою призводять нас до підсумку, який можна було без будь-якої шкоди для кампанії чи істини формулювати одразу після постановки питання про моделі поведінки учасників передвиборних змагань: особливих новацій у поведінці учасників протистояння, порівняно з парламентською кампанією, ми не очікуємо. Це «неочікування» є конфліктним. І навіть більше – суттю конфлікту.
З огляду на цей висновок можемо нині прогнозувати «криву настроїв» учасників провладної політичної маси. Криза в них станеться тоді, коли психічних сил, щоб зробити власний вибір, забракне, а всю енергію буде спалено у ватрі ірраціонального почуття «особистої відповідальності». Перелом може статися будь-коли. Так було за кризи ДКНС (ГКЧП) Янаєва: варто було одному мужику без кепки влізти на броньовика, як весь надмогутній адмінресурс колишнього СРСР капітулював. Останнє досягнення у технології перенапруження почуття «відповідальності» дезорієнтованих виборців – референдум 2000-го року. Більших досягнень не буде. Подальші очевидні провали «партії влади» на парламентських виборах, виборах у Мукачевому, тощо – лише часткова реакція населення (і локально – адмінресурсу!) на те явне насилля. Це неможливо назвати успіхом «нашоукраїнських» технологій, тому це не є помстою. Це те, що годилося назвати «відкатом» чи опором матеріалу. Остаточно «відкат», відновлення втраченого почуття рівноваги повинні відбутися у жовтні цього року. Саме це є змістом «колективного невисловленого» нашоукраїнської політичної маси. І навпаки, якщо вибори не будуть сфальшовані, чи штучний результат не буде спровоковано, учасники провладної політичної маси, попри глибоко приховане незадоволення режимом, почуватимуться зрадженими...
Влада стурбована. Окремих ознак стурбованості і без додаткових демонстрацій достатньо. Бігборди з посмішкою гам-дона і є, власне, такою ознакою: навіщо Януковичу імітувати конкурентну боротьбу на ринку сприйнятливих харизм, привабливих образів кандидатів, якщо вибори мають бути сфальшовані?!
Провладна політична маса почувається зрадженою уже через цю «сумнівну» обставину: якщо Янукович справді демократичний кандидат – то якими безглуздими виглядатимуть «муки вибору» в тих, хто зараз страждає від покірного очікування маніпуляцій з голосами виборців. «Шанувальники» Януковича нині мордуються саме такими сумнівами: чи достатньо відповідальна він особистість, щоб саме в такий дикий спосіб не зрадити «мучеників демократії»?
Зовнішні атрибути конфлікту виборів 2004-го року наразі непрогнозовані. Зрозуміло, все матиме локальний початок. Можемо висловити лише одним штрихом фабулу розмови (не наважуємось вгадувати тональність розмови і навіть її учасників, бо це може бути і Янукович, і Кучма, і Білокінь, і ще десь п’ятеро впливових осіб), яка обов’язково відбудеться напередодні протистояння. Обов’язково пролунають такі слова: «Ти розумієш, що ми не маємо права програти?!»
Уникнути конфлікту можливо лише в односторонньому порядку – з боку «нашоукраїнської» політичної сили. В який спосіб – висловити неможливо. Бо це також частина «колективного невисловленого»: зрештою, ірраціональні конфлікти ніколи не розв’язуються остаточно за допомогою лише розуму.
До загальних порад у стосунках з представниками провладної політичної маси можемо додати лише дві такі. По-перше, варто пам’ятати, що ця політична спільність також має «колективне невисловлене», зрозумілу лише їм мову колективних жестів тощо. По-друге, не в усіх випадках пасивні «шанувальники» режиму насправді той режим щиро шанують, але в усіх випадках має місце спотворене почуття відповідальності, лояльності, яким вони часто обманюють самі себе, маскують свій страх поразки у життєвій конкуренції, невротичне бажання гарантувати собі життєвий успіх за будь-яку ціну. І ця ціна є завеликою насамперед для них.
Київ, серпень-вересень 2004 р.
|
