ОКСАМИТОВА ВІЙНА

ВСТУП

Ще у травні 2004-го року політологи безапеляційно твердили, що кампанія «вибори-2004» буде конфліктною за характером – «оксамитовою громадянською війною». При цьому на одне питання відповідь уже відома: українське суспільство поділилося на табір прихильників Ющенка і його супротивників.

Очевидно, що твердження про поділ суспільства на два табори буде атаковане насамперед, хоч така теза є лише логічним продовженням думки про конфліктний характер президентських виборів.

Звісно, лідер «НУ» не є ані рафінованим лібералом, ані рафінованим соціалістом, ані рафінованим націоналістом, тому стороннім спостерігачам теза про поділ суспільства на симпатиків та антипатиків Ющенка видається ілюзорною – бажаною для «нашоукраїнців» чи їхніх опонентів. Перебільшенням, а не дійсністю. До того ж, багатьом політикам з ідеологічних міркувань вигідніше говорити про відхилення від норми у поведінці тієї чи іншої групи людей (залежно від симпатій) – про одну політичну масу, а не про дві.

Насправді ж маємо чітку картину, коли індивідуальна поведінка людини суттєво змінюється залежно від того, в якому політичному середовищі вона перебуває, а така зміна і є найпершою ознакою наявності кількох політичних мас, тобто таких спільнот, що відрізняються характерною колективною поведінкою і навіть загальний «життєвий сценарій». Та й міркування ці адресовані не стороннім спостерігачам, тому не будемо намарне витрачати час на доведення найпершого припущення, а перейдемо до характерних рис поведінки обох політичних мас.

Увагу небайдужих читачів варто зосередити на тому безперечному факті, що не існувало зовнішніх, видимих, причин утворення політичної маси навколо Ющенка. В «екстер’єрі» лідера «НУ» нема нічого від сучасного супергероя демократії.

УКРАЇНСЬКІ ПАРАДОКСИ

Проте спроби спровокувати вивчення «білизни» Ющенка під мікроскопом з метою припинити процес консолідації навколо нього є марними, бо логічні аргументи на процес утворення політичної маси навколо Ющенка ніяк не впливають.

У цьому, зокрема, причина цілковитої неуспішності дуету Джангірова-Корчинського у телепередачі «Проте». Навпаки, під впливом Джангірова глядачі починали цікавитися «білизною» Кучми і решти потенційних «альтернативних» кандидатів. Інший ведучий цієї ж передачі – Корчинський – цілив уже у сферу емоційного, а не логічного. Тому він справляв певне враження принаймні на закомплексованих глядачів, але навіть і його потужна деструктивна агресія не шкодила рейтингові лідера «НУ». Коли б політична маса «НУ» складалася з фанатів Віктора Ющенка, результат цієї спецпропагандистської передачі, звісно, був би іншим.

Отже, політична маса навколо Ющенка не лише не має нічого спільного із клубом його фанатів. Ймовірніше, є чимось протилежним. Та чим саме?

1. Клубом нешанувальників Ющенка?

2. Клубом нешанувальників чинної влади?

3. Місцем, в якому можна відпочити від суперечок шанувальників Віктора Андрійовича з його нешанувальниками?

4. Середовищем, в якому задоволення від спільного ритуалу переважає всі інші міркування?

Нема сенсу переконувати читачів «ШП», що політичне середовище «Нашої України» не є клубом нешанувальників влади, тут є такі люди, яких важко назвати антагоністами режиму. Також очевидно, що «НУ» не є клубом нешанувальників свого лідера, хоча зустрічаються і такі. Водночас очевидно, що ці нешанувальники Ющенка так само наполегливо сприятимуть перемозі лідера «НУ», як і всі інші «одноклубники», незрозуміло тільки, чи в соціологічних опитах їхні оцінки враховані «за» чи «проти» кандидата?

Очевидно також, що у «НУ» зі співчуттям ставляться до людей, що наполегливо прагнуть супергероя. Але намагаються триматися осторонь таких пошукачів.

Перейдемо одразу до висновків: задоволення від «спільного ритуалу» є визначальним; цим «ритуалом» є те, що політологи називають правом демократичного вибору або ж готовністю захищати це право. Це задоволення домінує над іншими мотивами, зокрема і над антипатією до чинної влади. У підсумку маємо таке.

1.       «Політичне середовище Ющенка» є політичною масою, тобто має особливу колективну мову невисловленого, цілком зрозумілу окремим її індивідам, як жести співрозмовника. Ця маса є політичною силою, принаймні такою ж, якою був свого часу «Народний рух України», бо визначальним об’єднавчим мотивом не є жодний неполітичний інстинкт, такий, наприклад, як почуття безпеки.

З цього спостереження випливає найперше те, що будь-які припущення щодо намірів цієї політичної сили, зроблені лише на підставі висловленого або опублікованого нею чи будь-яким її учасником, без врахування «колективного невисловленого», можуть бути істинними лише випадково.

2.       У цій політичній масі переважають люди, спроможні зрозуміти почуття ближнього, «не подібного собі».

Років зо два тому спритні на слово журналісти прозвали Ющенка «тефлоновим», тобто таким, до якого не пристає будь-який компромат.

На сьогодні справді тефлоновим виглядає вже інший персонаж – Янукович. Київські тінейджери за його лискучість прозвали прем’єра гам-доном, тобто гумовим доном, за аналогією з гам-вумен – надувною гумовою жінкою. Насправді, хоча глава Кабінету міністрів має ззовні цілком привабливий «екстер’єр», але так само важко позбутися враження, що він покриється численними зморшками, щойно схудне бодай на кілька кілограмів. Причому останнє відчуття з’явилося під враженням того, як раптово «на півслові» припинилися спроби офіційних і навколоофіційних ЗМІ «поговорити» про «бекграунд» прем’єра, тобто про його історію. Ця недоспіваність, недомовленість виявилася, зрештою, показовішою і змістовнішою, ніж сам «бекграунд».

Натомість Ющенко нині вже позбувся своєї «тефлоновості» і є цілком «живим персонажем» – видається вразливим. Причина не в ньому самому, а в здатності учасників політичної маси, що сконсолідувалася навколо нього, критично оцінювати будь-які твердження. Така поведінка є конструктивною, позитивною, а таке мислення – релятивістським (релятивне – відносне).

Зауважимо ще одну характерну рису цієї політичної маси – вона, зрозуміло, вже добре структурована, як і та політична сила, що їй опонує. Позитивною є також така особливість: чим далі від верхівки ієрархічної піраміди політичної структури Ющенка, тим менша питома вага кількості його закоханих фанатичних симпатиків, і більша кількість прибічників, здатних до позитивного, релятивістського мислення. Формально це випливає принаймні з того, що більшість представників найближчого оточення самі не переконані, що посідатимуть ключові посади в адміністрації Ющенка. Боротьба за місце на «фото поруч із Ющенком» триває лише в контексті майбутніх парламентських виборів 2006-го року.

Далі з цих спостережень логічно випливають принаймні чотири тези:

1.       Маса прибічників (симпатиків) Ющенка має всі ознаки не лише політичної сили, а й добре структурованої спільноти – вона діє як одне ціле, хоч містить у собі «клуби шанувальників» різних лідерів, зокрема і самого Ющенка.

2.       Політична маса (спільнота) симпатиків Ющенка  добре підготовлена до «оксамитової громадянської  війни», як і до будь-якого іншого передвиборного,  виборного чи післявиборного конфлікту; вона приречена  на перемогу в такому конфлікті, бо в ній переважають  особистості, здатні до критичного мислення, а їхні дії  краще вмотивовані. Ця обставина особливо виразно  проявилася у Мукачевому, де висуванець опонентів після  формальної перемоги не зміг виконувати свої  функції. Насамперед тому, що вважав свою місію  виконаною.

3.       Ця політична сила потенційно здатна унеможливити навіть сам конфлікт. Таку спроможність продемонстрував і «Народний рух України» протягом 1989-1991 років.

4.       Ні «оксамитова», ні будь-яка інша громадянська війна, тобто масштабне протистояння з інститутами влади і владного примусу політичному середовищу Ющенка не потрібні.

ІІ

Уже очевидно, що передвиборне, виборне і післявиборне протистояння в Україні буде достатньо гострим. Такий конфлікт проектується щоденними діями тих, хто страждає, що настав час для інших.

ОБРАЖЕНІ «ЄРУНДИСТИ»

Без покори неможливі маніпуляції на виборах. Без страху нема покори. Отже, без страху конфлікту неможливі маніпуляції.

Опозиція у глухому куті. Щоб припинити нагнітання страху, потрібна перемога на виборах. Та ця перемога неможлива без конфлікту. Очікування конфлікту чи ескалації конфлікту, що вже почався, супроводжуються страхом населення, який, у свою чергу, провокує покору маніпуляціям на виборах. Така ситуація схожа на своєрідний виборчий цванцуг, тобто таку шахову позицію, коли будь-який хід веде до програшу.

Насправді поведінка, що гарантує виграш, можлива. Формула такої поведінки дуже проста. Така проста, що на перший погляд вона геть не схожа на формулу перемоги. Усім причетним до планування дій блоку Ющенка на виборах кортить підстрахуватися додатковими заходами, часом дуже хитромудрими, та будь-які зайві тактичні знахідки, стратегічні розумування і нашарування лише віддаляють від істини. Тобто усі ці потенційні знахідки можуть бути корисними і плідними за однієї умови: якщо буде знайдено і зафіксовано ту золоту формулу поведінки, яка гарантує перемогу.

Її суть полягає у тому, що опоненти Ющенка не мають справжніх власних орієнтирів в українському політичному просторі: вони бачать український світ лише очима того, кому протистоять. У цій обставині криється причина їхніх образ, які, у свою чергу, живлять їхню агресію.

Опанування цим секретом успішної поведінки не дає жодних переваг жодним окремим тактичним чи стратегічним пропозиціям у штабі Ющенка і так само не заперечує жодної раціональної ідеї. Це так само очевидно і водночас так само загадково, як і те, наприклад, що ніколи жінки не перестануть самостійно вибирати собі білизну, хоч обирають вони насамперед те, що подобається чоловікам. Різниця лише в тому, що нормальні жінки з цього приводу переважно не засмучуються, а опоненти Ющенка переживають тривалу і глибоку кризу комплексу своєї неповноцінності.

Ця криза далася взнаки не лише у Мукачевому. Ще яскравіше її наслідки проявилися після штучного (неприродного) референдуму 2000-го року з вигаданих проблем, які геть не цікавили українське суспільство: коли прийшло усвідомлення, що насправді українцям, образно кажучи, «пo барабану», тобто байдуже, скільки палат у парламенті, почалися дії справді травматичного характеру. Трагедія Ґонгадзе була далеко не єдиним свідченням наявності такої «державотворчої» кризи.

Та повернімося до питання про поведінку політичної маси опонентів Ющенка. Найперше питання – звідки взялася ця політична сила, яка її природа?

Більшість помилок спричинена спробами оголосити цю політичну масу неукраїнською. Насправді всі її учасники, на чолі з Кучмою, уже дуже давно вважають себе українцями. Різниця лише в тому, що їхня уява малює їм їхню Україну як дуже своєрідну самостійну державу радянського зразка, яка зберігає подібність з іншими «братерськими республіками» колишнього СРСР. Тому їм здавалося природним нав’язати референдум про другу палату парламенту, яка на той час вже була у сусідній Росії. Природним є і опір їхнім діям: разом з другою палатою та іншими атрибутами подібності до Росії ця політична сила спроможна перетягти на український ґрунт також принаймні частину російських проблем.

Наявність політичної маси опонентів Ющенка пояснюється дуже просто. Владна і політична верхівка знов і знов відтворює політичну масу «під себе» з усього українського люду, формально підпорядкованого їй. Проте реально влада може розраховувати на пасивну підтримку лише тієї частини загалу, що такі насильницькі дії верхівки (так само за інерцією) вважає природними.

Образно кажучи, обсяг політичної провладної маси можна визначити за формулою: весь народ України мінус симпатики блоку Ющенка; при цьому «залишкові» притаманні усі вади колишньої штучної спільності під назвою «єдиний радянський народ».

Як і комуністична влада колишньої радянської імперії, влада в Україні не має ніякого запасу міцності, тому може обвалитися будь-якої миті. На сьогодні вона тримається, по суті, на тонкій волосині: достатньо чотирьом чи трьом учасникам українського мас-медійного картелю (Пінчук, Медведчук, Деркач і Рабінович) перейти під прапори Ющенка – і тоді число прихильників режиму налічуватиме сміховинні кілька процентів – приблизно стільки, скільки, за даними соціологів, нині становить рейтинг Леоніда Кучми.

Самі учасники картелю таку реальність чітко усвідомлюють і саме цим пояснюється їхнє перебільшене почуття неіснуючої провини перед чинним Президентом і таке саме гіпертрофоване бажання, аби Ющенко одного дня раптово змінився і став «нормальною людиною». При цьому Рабінович і Деркач штучно підігрівають ці свої почуття штучними ж страхами (неіснуючим українським антисемітизмом і ще менш реальною загрозою православному люду України); Медведчук – штучним конфліктом контрольованих ним правоохоронних органів і дрібного владного істеблішменту з населенням, а Пінчук як найпасивніший учасник цього картелю постійно демонструє гостру потребу в причетності до демократичних (на його думку, – ненаціоналістичних) цінностей.

У вже реалізованих політичних проектах «оксамитової громадянської війни» (наприклад, мукачівська справа) помітні риси суто комедійного плану: жирну крапку на перемозі ставленика режиму поставив дрібний (за чином і посадою) місцевий міліціонер, цілком (!) залежний від цієї влади і свого безпосереднього начальства.

Унаслідок штучного референдуму і Мукачівського провалу проектанти позбулися надії сформулювати переконливий упізнаваний образ своєї перемоги. Бо ніщо не може свідчити про капітуляцію табору Ющенка в «оксамитовій громадянській війні». Великий процент голосів за провладного кандидата, брак акцій непокори владі спостерігалися і в Мукачевому, і в усій Україні після референдуму. І ці звичні симптоми їхньої перемоги не були, не є і не будуть гарантією, що зденервована політична верхівка не звинуватить проектантів у некомпетентності і не накаже запхати «винуватців» у бочки з цементом.

Тим часом практично щодня спостерігаються нові цілком реальні ознаки неадекватної, позбавленої будь-яких реальних орієнтирів поведінки владної верхівки. Так Кучма років з десять наполегливо нарікав на брак консолідуючої національної ідеї, а тоді раптом – ні сіло, ні впало – погодився, що всі українці єдині у своєму бажанні жити в об’єднаній Європі чи принаймні за стандартами розвиненого постіндустріального демократичного суспільства. Причому форма, в якій чинний Президент визнав наявність такої ідеї, – це очевидний розпач, почуття образи: «молодий бичок бігає... а стріли-то летять!»

Під час цієї пам’ятної прес-конференції Кучма вживав займенник «Я» утричі частіше, ніж будь-які інші форми займенників. Мова ракетника була перенасичена реченнями, в яких і суб’єкт і об’єкт мовлення анонімні. При цьому він не давав прямих відповідей на запитання, якщо з вуст журналістів, які їх ставили, не лунав займенник «ВИ» чи «МИ», то він таких запитань просто не чув. Всі ці обставини є доказом, що двічі Президент казав від щирого серця: він справді так все це відчуває.

Ці очевидні спостереження знеохочують проектантів посилювати контроль за міліцейськими сержантами з метою запобігти майбутнім мукачівським провалам. Бо навіщо ця муштра, якщо у деморалізованій владній верхівці кожної миті може утворитися зденервований осередок, подібний до комітету Янаєва?

Нині навіть сержантський склад надміру потужного апарату МВС чудово розуміє, що до казарм їх усіх не позаганяють принаймні доти, доки у такій казармі, хоч і золотій, не опиняться Пінчук, Деркач і Рабінович. Але навіть коли таке станеться (згадаймо навчання з цивільної оборони, влаштовані Валерієм Пустовойтенком), нинішній режим однаково не почуватиметься переможцем, не здобуде в «оксамитовій громадянській війні» жодних політичних дивідендів, бо неспроможний самостійно адекватно оцінювати українські реалії. ЄДИНИЙ РАДЯНСЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, що голосує «ліш би нє било вайни», – мрія ображених, ірраціональна мета спільного «життєвого сценарію» вчорашніх політиків. Український народ не є радянським, а така мрія по-російськи це – «ЄРУНда», тобто безглуздя. Це марення ЄРУНдистів.

ІІІ