В ОБІЙМАХ КВІТУЧОЇ ПАПОРОТІ

Фінал

Картина перша

Кабінет слідчого. “Заграва” закінчує писати, старанно складає грипс. “Птічкін” натискає гудзик дзвінка, в дверях з’являється черговий. “Птічкін” командує:

- Заводи!

Входить “Сірий”. Стає “на позір” перед “Загравою”:

-Друже зверхнику! Мельдую покорно, що вістун “Сірий” за наказом з’явився!

”Заграва” встає , теж приймає позицію “струнко”:

-          Друже “Сірий”, підете до Мюнхена віддасте цього грипса Провідникові, це мій останній звіт. На словах додасте, що пошти з України більше не буде. Нехай не посилають людей до Краю – ніхто на них тут не чекатиме. Після того можете бути вільні від присяги. Все ясно?

-          Так є! Друже Зверхнику!

-          Розхід!

“Сіриий” віддає військовий салют, “Заграва” відповідає. “Сірий” повертається кругом. “Заграва” не втримується:

-          Що збираєтесь робити потім?

“Сірий” обертається якось по-цивільному, видно що це зовсім молодий парубок.

-Та, я, мабуть, повернуся. Я документи подав до технікуму – на лісника.

-          То думаєте, ліси нам щє знадобляться?

-          Якось приїзджайте до нас з пані Марічкою – самі побачите.

“Птічкін”:

-          Листа віддаси у власні руки. Обдуриш – вєзде найду.

“Сірий” виходить. “Птічкін”:

-          Ну, що, пішли.

“Заграва” якось демонстративно недбало – готовий до будь чого, закладає руки за спину:

-          Ну, пішли.

Картина друга “Відставка” лютий 1956 р.ХХ зізд КПРС

Птічкін в офіцерському мундирі при нагородах сидить за столом в службовому кабінеті. Перед ним рапорт та пістолет. Нищить папери. З радіоточки лунає голос диктора, який оповідає про 20-й з’їзд партії, або самого Хрущова, який на ньому щось там верзе. (відчувається що починається доба великої брехні) В процесі знищення Птічкін натрапляє на малюнок Марічки, щось надумує, вимикає радіо, виходить з кабінету, на столі лишаються рапорт та пістолет. Зачиняє кабінет, лишає ключа в дверях.

В коридорі до нього підбігає якийсь немолодий, проте жвавий, капітан з папірцем.

-          Товарищ полковник! Приказ по управлению кадров. Я должен довести. Распишитесь пожалуйста.

“Птічкін” на ходу:

-          Знаешь, капитан, ты кого помоложе найди - вместо себя бегать.

Отетерілий капітан лишається в коридорі.

Коло управління чекає кілька “Побед”. “Птічкін” звертається до водія однієї:

-          Михалыч, отвези меня.

(Їдуть містом. На вулицях передсвяткова метушня. Лунає реп “Коли ти повернешся з війни…”)

Картина третя

Парадне. «Птічкін» довго читає список на дверях комуналки. Нарешті дзвонить. Відчиняє якась знакова для комуналки постать в халаті. Птічкін проходить повз неї досередини. Постать дивиться йому вслід. Птічкін стукає до дверей. Відчиняє “Заграва”, він з ручкою в руках, заклопотаний. Птічкін:

-          Привіт. Не виженеш?

-          Та проходь, будь як вдома.

“Птічкін” скидає шинелю, що її приймає “Заграва”, роздивляється оселю. Торкається пальцем палітурок книжок на полицях: Маркс, Енгельс, Ленін… На столі стоси паперів. “Заграва” пояснює:

-          Мене до институту історії працевлаштували

Дивиться на Птічкіна, ніби виправдовуючись.

-          Все одно з моїм дипломом кандидата прав нікуди більше не поткнешся. Пишу про аграрні стосунки на Галичині в другій половині 19 сторічча. Надзвичайно цікава і зовсім не опрацьована тема. На кандидатську тягне.

Непомітно для себе захоплюється. Птічкін (трохи недбало):

-          Представляю, что ты им там понаписываешь.

Марічка, яка вносить спішно зібрані наїдки, пирскає сміхом. Питає грайливо.

-          А Ви як, товаришу полковник?

-          Був полковник, та весь вийшов.

Птічкін ставить на стіл вже звичну для глядачів пляшку “Московской”.

-          “по неполному служебному соответствию” и без выслуги лет

Додає українською, бо Маричка все ще не дуже розуміє російську казьонщину.

-          що означає без пенсії. Там такие комсомольцы на смену рвутся - племя младое, незнакомое и наглое.

-          А що генерал Сухопаров?

-          Под следствием. Обвиняется в совершении террористических актов против ряда советских и партийных работников, также общественных деятелей. Якобы в 1949 году он по преступному приказу Кобулова устранил Дуряницу - председателя закарпатского облисполкома, иерарха православной церкви Котельника и малоизвестного писателя Гальюна. Того, который на папу римского плюнул.

“Заграва” значущо присвиснув. Полковник продовжує:

-          Что бы там теперь не говорили, а Павлуша в своем деле тонкий эстет был. К Котельнику подослал внебрачного сына, к Дурянице, у которого аллергия была - медсестру со шприцем. Вы ее, кстати, видели. (натякає на Марину) Даже ликвидацию этого убожества Гальюна под Троцкого оформить не поленился – из чистой любви к искусству. (Рассматривает бартку из небольшой коллекции сувениров “Загравы”, пробует пальцем лезвие.) А как он нас хотел исполнить, вроде мы друг-друга порешили…

Марічка (в’їдливо)

-          Хто б міг подумати. То ж він мені у в’язниці цілу лекцію прочитав (старанно виговорює) о непротивлєніі злу насілієм. Годин на вісім. Я під ранок за малим і сама не повірила.

-          Ну а ти, Марічко, що надумала?

З робленою байдужісттю питає “Птічкін”, якому очевидно залежить на відповіді Марічки. Та наважується.

- Я папери з польського консульства отримала – на громадянство.

-          То просим пані до гілляки.

В один голос прохоплюються «Птічкін» та «Заграва». Всі вибухають реготом, бо все остаточно визначилося. Компанія займає місця за столом, розливають напої, накладають наїдки.

-          За що п’єм?

Цікавиться все ще в’їдлива Марічка:

-          За двадцятий з’їзд партії?

-          За мир, Марічко. За мир.

Ніби ставить крапку «Птічкін». Випили, закусили. Якось відразу після емоційного спалаху всім стає сумно. Життя здалося вичерпаним, майбутне – не вартим того щоб жити далі. Треба було якось відповісти на цей виклик долі і Марічка знайшла як:

-          «По счорнілій землі, за рядами ряди,

гей, йдемо за своїми братами….

-          … через ріки й ліси ми криваві сліди

 убиваєм тяжкими ногами…

Відразу підтримав Василь, зрештою, це була його улюблена пісня.

-          Гайвороння сіре кряче нам: де ви, де?

Де бредете чужими шляхами?

Сильним глибоким голосом вступив Іван.

-          Вас чекають гроби, де сплять ваші брати,

Що лягли за свій край головами…

Заспівали вони разом.

(Оповідач) Пісня рвалася з грудей, єднала цих дуже різних людей, кожен з яких оплакував нею щось своє і разом з тим – спільне.

Епілог.

Авторський голос:

Як склалися долі наших героїв в подальшому? Генерал Сухопаров уникнув смертного вироку прикинувшись. психічно хворим. По десяти роках ув’язнення вийшов на волю. Реабілітований у 1990 р. Майор Доровских на «гражданці» працював швейцаром у столичному ресторані, церковним старостою, директором кладовища, за часів перебудови здорово піднявся на підзахороненнях , помер від церозу у 1991 р . Української, до речі, так і не вивчив.

Кардинал Блаженнійший Кир Йосип Сліпий 1956 року був депортований до Австрії, звідки пішки вирушив назад – до своєї пастви в Україні, на югославському кордоні був перехоплений західними спецслужбами та вивезений до Ватикану. За переказами, там його побоювалися. По смерті – беатифікований (причислений до лику святих).

«Заграва» дійсно працював в інституті історії, прожив довге життя, помер 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі. До самої смерті він не сказав жодного слова правди.

Того ж 1956 року Марічка була репатрійована до Польщі, звідки виїхала на Захід. Діаспора її не прийняла. На еміграції знаходилася під наглядом спецслужб США та Канади. Померла в Канаді 1982 року.

Достовірні відомості щодо подальшої долі Івана відсутні. Згідно довідника «Ветераны внешней разведки Росии. Краткий биографический справочник» видання 1994 року, після повернення зі службового відрядження до Китаю він так і не отримав призначення на посаду, преребував в ропорядженні Управління кадрів. Того ж 1956 року звільнився з зовнішньої розвідки. В довіднику відсутня навіть дата його смерті. Оповідали різне…

На екрані, у глибині сцени, кадри документальної любительської зйомки

 Куба, гори С’єрра Маестра, 1957 рік) Табір повстанців. Іван - з бородою, вдітий як «барбудо», з автоматом Томпсона на плечі йде стежкою, в колоритному оточенні місцевих. Він втомлений, видно що повертається звідкись. Під дашком, критим пальмовим листям, якась біла жінка в чоловічих сорочці та штанях, з пістолетом «Кольт» на поясі щось «прогружає» місцевому жіноцтву іспанською, ті уважно слухають. Іван дивиться на неї, вона обертається. Це Марічка. Чути пісню:

O, mamma mia, o bella ciao. O bella ciao, bella ciao, bella ciao, ciao, ciao…

 O, mamma mia, o bella ciao. O bella ciao, bella ciao, bella ciao, ciao, ciao…

Вона плавно переходить на «Чорна рілля ізорана…»

Пісня за сценою

В бой иду, хоть не верю в последний,

Пресловутый, решительный бой.

Справедливость, добро, милосердье,

Да пребудут вовеки со мной.

Пораженья изранили душу

Пусть в ней вера давно уж мертва –

Я присяги своей не нарушу,

Мне дороже чем вера она.

Я не верю в бессмертную душу

И не верю я в разума свет,

Я не верю что где-нибудь лучше

И не верю что выбора нет.

Я не верю, не верю, не верю!

Ни во что, ни за что, ни чему.

Я одну лишь присягу имею,

Но нужна ли она хоть кому...

Я уйду и свалюсь на излете,

Свое сердце загнав, как коня,

Я не верю и вам, что дойдете,