“Заграва” і Марічка сидять за столом, чистять пістолети. Чути трансляцію київського радіо.

-Марічка (між іншим):

-          Уявляєш, ці пістолети, це все що ми нажили за малим двадцять років подружнього життя.

“Заграва” клацає курками двох нікельованих ТТ.

-          Зате які пістолети. Пам’ятаеш, наші перші…

 Подорож у часі Львів. Замах на комісара Спихальського, 1937 р. Зупинка трамваю. Молодий”Заграва” підходить в брамі до юної Марічки. Чуло вітаються про людське око. “Заграва”:

-          Давай

Марічка передає йому завинятко

-          “Бравнінг” стріляє не гучно, проте на другому – третьому пострілі затинається. “Штаєр” цілком певний, але валить мов гармата.

-          Коли все піде добре, вистачить і одного пострілу…

(Розходяться) Марічка чекає з острахом та надією. Нарешті вертається задиханий “Заграва”. Відповідає на німе питання очей:

-          Вдалося.

-          Марічка кидається йому на шию. З естради відкритого кафе чути пісеньку “Тилько ве Львовє”)

Чути голос диктора: А зараз на прохання родини Птічкіних передаемо для трударів колгоспу “Заграва” що в Кременецькому районі Тернопільської області пісню … (Лунають “Два кольори мої, два колоьори, червоний – то любов, а чорний – то журба…”)

Марічка дістає з речового мішка вишиванку, подає “Заграві”.

-          Ось і твоя.

(Обидвоє урочисто збираються немов на смерть.)

Кульмінація Картина друга

До схрону влазить охоронець «Заграви» Оглядаеться навколо. Недружньо вітаеться.

-          Слава Ісу.

Полковник спокійно і ввічливо, як господар.

-          Навіки слава Богу.

Влазить “Зграва” за ним Марічка, другий охоронець. Марина вказує охоронцям на другий переділ схрону, проходить туди перша, вони за нею. Марічка лишається. “Заграва” роздивляється довкола

-          А непоганий схрон, майже як справжній.

Птічкін (задоволено)

-          Ну, так учимся. Ти ще нову генерацію не бачив. Протоколи українською пишуть. Українізація, брате.

-          Що знов?

-          Буде і втрете – якщо їх припече. Сам знаеш: патриотизм последнее прибежище негодяев. Мы еще такого насмотримся… На разі, самий час прикривати лавочку – щоб ми з тобою крайніми не лишились.

-          З ким я вестиму переговори?

-          З Сухопаровим. Він ще з Коновальцем переговорював, має досвід.

-          Кого він представляє?

-          А ти кого представляеш? А я? Це, братику, філозофська категорія: конфлікт неосяжного з невідомим. Про це ти в себе в інституті розважатимеш. Якщо звідси живі вийдемо.

(зміна декорацій)

Другий переділ схрону. Марина звертається до оточення “Заграви”:

-          На счет три, все кладем ручёнки на прилавок. Раз, два, три.

Всі повільно викладають руки на стіл. Марина повільно достає з рукава колоду.

-          А теперь будем играть в карты.

Спритно тасує колоду. Увага присутніх мимоволі концентрується на її руках, а не на очах, якими вона уважно роздивяється довкола.

Шум боротьби в сусідньому переділі примушує Птічкіна обернутися. В цей час “Заграва” накидає йому на шию удавку. Птічкін тягає “Заграву” на собі, але звільнитися не може. Чути боротьбу в сусідньому приділі. “Заграва” кричить:

-          Марічко, стріляй!

Птічкін (хрипить):

-           Или его, или меня…

Марічка вихоплює свого “Вальтера”. Вона спочатку розгублена, проте швидко знаходить що робити - наставляє пістолета собі в груди:

-          Припиніть! Або я стрілятиму. Ви знаєте – я зможу!

Обидва чоловіки приходять до тями, зупиняються, важко сопуть.

В дверях з’являється Марина. Вона поранена, в крові. Непевно підступає до Птічкіна.

-          Товарищ полковник, они на меня напали. Вот, посмотрите.

Піднімає руку до шиї, увага присутніх мимоволі зосереджується на її “рані”. В іншій руці Марини блискає ніж. Вона замахується на “Заграву”. “Марічка” якось повільно-повільно повертає свого пістолета, хоча вже розуміє, що не встигне. Раптом Птічкін тне Марину ножем. Вона падає на долівку. Птічкін підходить до неї, нахиляється.

-          Кто приказал?

-          Да пошел ты…

Шепоче Марина. Птічкін випростовується. Повертається до «Заграви» та Марічки. Спокійно пояснює:

-          Это называется «фортыцер». Я такое еще в 1934 году в Одессе выучил.

Коли говорить, одночасно протирає ніж хусточкою. Вкидає його в сусідній переділ схрону, звідки вийшла Марина. Звертається до “Заграви”

-          Как твои пистолеты? В порядке?

Простягає руки.

-          Як риб’яче око.

“Заграва” обертає наставлені пістолети в руках, вкладає їх в долоні Птічкіна.

-          Ну, полезли на свет Божий.

Назовні вже очікує невеличка “делегація для привітання”: Начальник обласного управління, його люди, кожен з яких може стати ще одним вбивцею – “группа волков или стая товарищей”. Птічкін наставляє два пістолети “Заграви” на обидва боки по-китайському. Зі спини його прикриває Марічка. Між ними “Заграва”.

-          Ну, кому еще комиссарского тела?

Начальник управління:

-          Петрович…

-          Васильевич, стой где стоишь. Ты знаешь – я со ста шагов по ростовой мишени не промахнусь.

Рішучо, командним голосом.

-          Всем стоять! Доровских, ко мне!

Той жваво (як пес, що почув господаря) підбігає. На ньому новий офіцерський однострій з золотими майорськими погонами.

-          Под твою ответственность. И чтоб никакая блядь… Довезешь живьем – подполковника получишь. Командуй!

Доровских оглядаеться на начальство, струшує уявну пилинку з погону, хрипить горловим командирським басом.

-          ВОлОгОдский кОнвОй шутить не любит! Взвод, влево и вправо разомкнись…

(У глядачів має скластися відчуття що “прибула кавалерія”)

Картина третя

Летовище. До літака ІЛ-14 підї’жджає кортеж машин. Виводять “Заграву” Він випростований, вже зі скутими руками, у вишиваній сорочці під піджаком мимоволі притягує погляди присутніх. Якось поступово вздовж кордону автоматників збираються глядачі: військові, працівники аеродрому, цивільні. “Заграва” піднімається драбинкою до літака твердо, немов на ешафот. Його супроводжують поглядами, складається вражіння що присутні розуміють: везуть останнього зверхника підпілля.

В літаку Птічкін вказує “Заграві” місце коло вікна ( це декорація якогось генеральського літака– з салоном та столиками між сидіннями) Десь навпроти – через столик, примощується Марічка. Пригнічена наслідками власного вчинку - тим що мимоволі трапилося через неї, вона виглядає жалісно (як Джульєта Мазіна). Ловить очима очі “Заграви”, але той її не бачить. Він дивиться у віконце. Бачить рідну землю. Чути думу (в якомусь пристойному осучасненому виконанні):

“Поставили Морозенка на Савур-Могилу,

 Дивись тепер Морозенку на свою Вкраїну.
 Вся ти, єси Україно, славою повита,

Тяжким горем та сльозами та кров’ю полита.

І доки над білим світом світить сонце буде