Картина шоста

Базар. Будка шевця. Немолодий вусатий швець (типовий російський солдат) в гімнастерці з орденом “Слави” та кількома медалями працює, тре рашпілем подошву під латку. Наспівує:

“Брала русская бригада галицийские поля

и достались мне в награду два кленовых костыля…”

(видно що він безногий)

-          Доброго дня.

Марічка сідає на стільця.

-          Подивіться, будь ласка.

Подає мешти, що були на ній в схроні. Швець

-          На завтра.

Відкладає взуття на полицю за собою. Марічка виходить.

Щвець якийсь час працює далі, потім пробує причинити двері. Але не може – їх хтось тримає. Входить “Есбіст”, сідає на сидіння, Ще один боївкар лишається поруч, спостерігає назовні.

-          Здоров будь, господарю.

-          День добрый. Подковать? На левом каблуке подковка слетела…

-          Та пані лишила мешти. Вона передумала – ми їх заберем. Ось маєш – за клопіт.

Подає рубля.

-          Спасибочки.

Швець обертається по чоботи. “есбіст” тне його ножем по шиї. Швець підставляє руку, прикриває шию. З розворота б’є “Есбіста” шевським ножем в пах, перерізає стегнову артерію. По стінах будки пирскає струмінь крові. Другий боївкар пробує втекти щоб принести звістку. Щвець вистрибує з буди на руках, кидає навздогін йому ножа. Той влучає боївкареві в потилицю. Швець торкається шиї, дивиться на долоню. Вона в крові. Каже собі

-          Вот где помереть довелось…

(зміна декорацій: Базар, неподалік будки) Працює міліція, довкола цікаві. На ношах повз “Побєду” проносять накриті тіла, відкидають простирадла. В салоні полковник та Птичкин. Птічкін:

-          Васильевич, это твой “эсбист”? Мы в расчете?

 Начальник управління киває. Птічкін дивиться на те як міліціонер виносить з буди взуття, в тому числі - Марічки та ховає його до коляски мотоцикла.

- Завези меня назад в Управление. Теперь можно и возвращаться.

Картина сьома Птічкін купує Доровскіх

Птічкін з речовим мішком йде якимось «казьонним» коридором, входить до якоїсь каптьорки. Капітан Доровскіх в чомусь «засаленому» зосереджено в’яже рибальську сітку. Видно, що жодні службові обов’язки його не обходять.

-          Послушай, капитан, я понимаю, что ты давно на службу забил. Только ты учти: майором тебя только я могу сделать. Я в Москву звонил, дружбану из Управления кадров. Так вот: приказ уже подписан министром, на днях выписка сюда прийдет. Можешь примерить.

Кидає йому на стіл золоті майорські погони. Виходить. Недалеко Марина теж з мішком.

-          Ты вещи сложила? Уходим.

На її мовчазний запит очима додає:

-          В подполье…

Картина восьма

Якась місцина. Полковник та Марина. Полковник інтенсивно роззирається по боках, щось шукає, вимірює кроками. Нарешті вибирає місце. Дістає з мішка складану німецьку лопатку, кидає Марині.

-          Копай.

Марина береться до роботи. Поступово відкриваеться ляда, під нею лаз до схрону.

Картина дев`ята Очікування.

Схрон, Полковник робить якісь фізичні вправи. Йому асистує Марина. Нарешті сідають відпочити. Марина підходить до нар з речима полковника, щось побачила, зацікавилась. Полковник, який сидить спиною:

-          Только четки не трогай.

Марина, прибирає руку:

-          Товарищ полковник, а как Вы в органы пришли?

-          Добровольно.

Подорож у часі “Проводи”

Юний Івась бере з лавки “сидора”, рушає до дверей. Батько, який підкреслено зосереджено лагодить якесь начиння, на хвилину відривається від роботи.

-          Йдеш їм служити?

-          А що, маю на них орати?

-          Ну, храни тебе Господь. Пам’ятай, синку, що ти чесного роду. Кому б не служив – служи вірою й правдою, як я цареві. Може колись дійдеш до Перемишля – кланяйся, там багато з наших лишилося.

Ракурс змінюється. Стає зрозумілим, що батько сліпий.

-          Козаком не пишись – нинішні цього не люблять. Хай бережуть тебе Святий Юрій та Пречиста мати. Кулям не кланяйся. Або пан, або пропав - двічи не вмирати, синку.

Робить в повітрі хрест, благословляє. Мати схлипує. Іван від порогу кланяється батькам до землі, виходить. Мати зривається бігти слідом, проте зупиняється під суворим невидющим поглядом батька. Чути пісню “добровольців”, які вирушають з села до Червоної Армії.

“Как родная меня мать провожала,

 Тут и вся моя родня набежала.

 Ах, куда ты, Ванек, ах, куда ты,

 Не ходил бы ты, Ванек, во солдаты.

 В Красной Армии штыки, чай найдутся,

 Без тебя большевики обойдутся.»

«Повернення»

Іван в військовому однострої з петлицями молодшого командира з чемоданом в руці вбігає на подвір'я. Напівзруйнована хата світить пусткою. Роззирається подвір’ям. Звідусіль визирають голови цікавих сусідів.

-          Тітко Орино, де батьки!

Та вказує кудись. Іван розуміє. Біжить. Невисокий горбок землі. З рук Івана випадає чемодан, розсипаються кусники засушеного хліба. Сусіди дивляться на хліб.

-          Беріть. На помин душі.

Люди кидаються розбирати хліб.

Іван в тому ж односторої тягне дорогою в гору великого хреста. Вкопує його, старанно рівняє землю на могилі. Гладить її, шепоче.

-          Я знайду, батьку, я знайду...

В порох падає кілька крапель.

Кімната для допитів. Іван в однострої сержанта НКВД б’є якогось особника ситого міського виду. Б’є люто, на смерть, так як на початку двадцятих селяни били “вуполномочених з вупродкомів”.

-          Сука, кто тебе приказал гноить хлеб на станции!? Кто организовал вредительство по хлебозаготовкам!? Фамилии!!!

Тягне того до столу. Особник пробує писати, проте ручка випадає зі скалічених, роздушених в дверях чи підборами пальців. Іван вже спокійно терпляче диктує.

-          Иванов, Зиссельман, Лонский, Макаренко, Вискочень, Падалка, Хаимович, Логоберидзе, Чаус, Шмаков, Костенко, Грач, Волобуев, Оськин, Сыркин, Сытой, Городской, Харин …

Поступово ритм пришвидшуеться, здаеться що цьому списку селянської ненависті не буде кінця.