«Марічка»

Частина друга Картини 1-4 

Картина перша

Схрон

«Есбіст» доповідає «Заграві» про те що схрон з Марічкою «впав».

-          Впали на світанні, пустили газ. Опору не було, мабуть не встигли. Тіла та господарів вивезли до райцентру.

-          Хто всипав?

-          Ймовірно, дочка господині, вона заміжня за міліціонером, мешкає в районі. Перед тим приїжджала. Я вже розпорядився.

-          Обидвох. Тіла виставили на опізнання?

-          Чомусь ні.

-          Накажи збиратися, змінюємо місце.

«Заграва» виходить до іншого переділу. Там на нього очікує Антоніна в штанях та светрі.

-          Марічка загинула.

Жінка чуло обіймає «Заграву».

-          Бедная! Так ты теперь на мне с попом женишься? А то убьют и останусь я твоей сожительницей.

«Заграва» м’яко виправляє.

-          Слід казати “повінчаєшься”. Ти спочатку хоча б охрестилась.

-          А, Бога нет. Меня так в школе учили.

Пригортається до “Заграви”.

-          А помнишь, как ты меня от иеговистов вызволил?

 Подорож у часі “Заграва” та втікачка зі Сходу.

(Зима 1949/1950 рр. Волинь)

Антоніна, вбрана “Попелюшкою” виходить з хліва. На порозі “Заграва”, навколо ще кілька підпільників. Вона, втомлено:

-          А, убивать пришли.

-          З чого б це зразу… Може спочатку познайомимось?

(Накидають мішок на голову) Схрон, з Антоніни знімають мішок. Вона з зацікавленням роздивляється навколо.

-          А вы тут неплохо устроились.

-          Може, гербати з дороги?

Пропонує “Заграва”

-          Мне б чего покрепче.

-          З цим встигнемо. Давайте спочатку про справу. В нас приймач відмовив. Радисти з нас, як бачите, кепські.

Вказує на розібраний приймач.

-          А ви, кажуть, на тому знаєтєтесь.

-          Правильно “кажуть”…

Антоніна береться за приймач.

-          Я всегда техникой интересовалась. Вам, наверное, уже сообщили, что я сирота, отца на войне убили, мать от “тубика” померла. Меня еле выходили, хороше еще что на юг попала, в Краснодарский край. Воспитывалась в детдоме, потом ФЗУ. Весь наш выпуск на завод Артема в Киеве распределили – намотчицами трансформаторов. Ну, а заступиться некому – поставили нас в третью смену. Ночью по цеху крысы бегают – огромные, как коты. Залезешь на станок, а план давать надо – не то посадят… В общем, сбежала я. Теперь, вот, у Свидетелей Иеговы скрываюсь.

Риється в приймачі, несподіванно швидко закінчує.

-          Ну, вот и все. Это у него от сырости. Контур замыкает. Сейчас послушаем.

 Ловить “Голос Америки”, бо приймач настроєний на цю хвилю. Чути якусь ідіотську передачу про демократію та холодильники: “Ви слухаєте “Голос Америки” з Вашінгтону”…

-          Во ваши дают…

-          Це не наші. Знайди краще “Промінь”.

Чути “Вісті з ланів”. “Заграва”:

-          Тоню, ви щось про підпілля чули?

-          Да, не надо меня агитировать за советскую власть. В смысле - против. Что мне там наверху делать? В цех возвращаться? Дальше на иеговистов этих горбатиться? Знаете, товарищ командир, раз уж вы меня не убьете, я с вами останусь. Может еще для чего пригожусь. Кому я там нужна …

Картина друга

Шпиталь, полковник очікує на закінчення операції. Входить жінка-военврач.

-          Будет жить. Пуля не задела сердца, пробила легкое. Раненая помещена в отдельную палату, как Вы и приказали. Пока ее беспокоить нельзя.

-          Я понимаю, доктор. Спасибо.

Полковник виходить до іншого переділу, де на нього чекає Марина.

-          Так, я еду назад, раз их спугнули, они место дислокации менять будут. А ты останешься при ней.

-          Судно подкладывать?

Забувається Марина

-          Понадобится – ты ей и секель лизать будешь. Головой за нее ответишь.

Терплячість до підлеглих, вочевидь не належить до чеснот полковника. Марина виразно збавляє на тоні, виструнчуеться.

-          Виновата, товарищ полковник. Генерал-лейтенант Сухопаров лично приказали от Вас ни на шаг.

-          А на кой ты мне там, комаров отгонять… Лучше попробуй ее разговорить. Посмотрим какой из тебя мастер оперативной маскировки.

Картина третя.

Марічка приходить до тями, бачить над собою незвично білу стелю, відрухово пробує піднести руку до очей. Чути як брязкає залізо кайданків.

-          Ой, Вы очнулись? Я Вам сейчас внутривенное сделаю.

Марина перебрана медсестрою сідає на стілець перед її ліжком, відмикає руку, починає готуватися до ін’єкції. Водночас жваво теревенить, видно, що їй цікаво.

-          А Вы подпольщица, да? Вы в себя выстрелили что бы в плен не сдаваться? Если бы сейчас началась война и пришли американцы я бы тоже в подполье пошла. Вы фильм видели? «Молодая гвардия», в нем еще Нона Мордюкова играет…

Марічка не розуміє, дівчина нагадує

-          Ну, Ульяна Громова, Помните?

Марічка заперечливо хитає головою.

-          Тогда посмотрите, обязательно

Марічці захотілося сказати щось приємне цій вочевидь ворожій дівчині, яка проте турботливо опікувалася нею. Бо, мала такий наказ – підказував інстинкт самозбереження. Нарешті їй здалося що вона знайшла належно нейтральну тему.

-          У партизанці…

Перервалася, додала

- Проти німців. Я теж була медичною сестрою в шпиталі, навіть при операціях асистувала.

-          А вы с фашистами воевали? Тогда почему вы против своих воюете?

Марічка не відповіла. На якийсь час - доки голка шукала вену, запала тиша. Нарешті Марина закінчила, затисла рукою місце ін’єкції, вказала кудись вбік.

-          Видите, там девушка под капельницей лежит. Совсем молоденькая. Ее недавно привезли. Она, как Вы, в схроне скрывалась. Ее начальник привел, а потом бросил. Эти мужики, они все сволочи. Она держалась пока картошка не кончилась. Одна в темноте, голодная, целую зиму. Когда снег сошел пошла искать “зв’язки”. Нарвалась на милиционера, пробовала застрелиться – пистолет отказал. Теперь мы ее выхаживаем. У нее анемия и воспаление легких. Ну, отдыхайте пока, я Вас опять привяжу – на всякий случай. Если понадобиться что – зовите.

Випадково лишає на простирадлі шматочок скла з розчавленої ампули. Марічка прикриває його долонею. Двері з брязкотом зачинились. Якийсь час Марічка лежала мовчки. Нарешті наважилась.

-          Це правда?

З ліжка донеслося тихе

-          Так.

На хвилину запала тиша. Потім Марічка почула.

-          Подруго «Зена», чи Ви мене пам’ятаєте? Я “Лоза”. Ви в нас вишкіл проводили. Ви не думайте поганого – просто пістолет затявся. Я зможу, я приречення склала.

Марічка згадує

 Подорож у часі Львів 1935 рік)

Зовсім юна Марічка, урочисто вбрана, в нечисленному колі товаришів складає молодому «Заграві» організаційне приречення. Кладе руку на хрест, що лежить на червоно-чорному прапорі поруч з пістолетом «Ортгієс» (можна дешевий ісп. Бравнінг)

-          Я Марічка Савчик, присягаюсь на цей хрест, прапор та зброю, та вам, браття, (Чути голоси «І ми тобі») бути вірною українськії ідеї та Проводові Організації. Присягаюсь виконувати всі накази моїх зверхників, хоча б загрожували мені при тому смерть та неслава. Присягаюсь в жодні змови з ворогами України не вступати. Коли я порушу це моє приречення най покарає мене Господь Бог. (Всі) Амінь.

«Заграва» тисне їй руку, вона дивиться на нього зачудованими очима.

Марічку приводить до тями крик медсестри. «Лоза» якимось чином покінчила з собою – повісилася на бильці ліжка. ЇЇ знімають. Медсестра виразно шокована. Торохтить каталка, що нею «Лозу» вивозять з палати. Марічка лишається сама. Розтискає руку. В ній скельце від ампули. Вона свідомо відмовляється покінчити з собою, бо боротьба для неї ще не закінчена. Марічка кидає скельце на долівку. На тому боці дверей Марина відходить від вічка.

Картина четверта (сутичка на переправі, там найчастіше переймали)

Світанок. Над водою стелиться туман. Річкою прокрадається “Сірий”. З туману виринають двоє рибалок, які тягнуть сітку. Вони його в’яжуть.

Погоня – собаки борсаються по багнюці. “Заграва”, як старший віком починає відставати, він загрузає в багнюці. Хлопці його обганяють. Антоніна:

-          Сволочи, командира бросили! Куда?! Назад!