Фаталіст

На початку третього тисячоліття цей м'яко кажучи непоказний чоловік, що у студентські роки переймався більше преферансом і грою на гітарі, ніж навчанням чи кар’єрою, затьмарив мізки мільйонів людей. Він здійснив те, що здавалося неможливим нікому. Та вже за півроку до закінчення повноважень на нього просто перестали зважати.

Сільському хлопцеві Леоніду Кучмі від самого початку не пощастило: народився перед другою світовою, тому вже підлітком залишився без батька.

Про нього піклувалася мати та деякі родичі, тож занехаяним він не був. Харківський фотожурналіст Олександр Волосов твердить, що бачив групове фото, на якому юний Кучма єдиний серед своїх однокласників стоїть у хромових чоботях.

Після сільської школи юнак якось потрапив до надпрестижного московського вузу, де готували "яйцеголових", – наукові кадри для оборонки. Саме там проявився головний "стрижень" світогляду особистості, що втратила батька, – щось на кшталт оптимістичного за формою фаталізму.

Однолітки, закомплексовані страхіттями кривавої війни і тоталітарного режиму, поведінці Леоніда, ясна річ, заздрили. Вони з ним приятелювали, мавпували його звички. Звісно, приховуючи цей свій потяг до такого психологічного "релаксу" навіть від самих себе. І, ясна річ, вони називали його життєлюбом.

Чи був молодий Леонід Кучма справді життєлюбом? Чи то були його маскування і "самолікування" прихованих комплексів, пов'язаних із втратою батька? З огляду на трагічні події, які сталися майже п'ятдесят років по тому,  на його стрімку партійну і конструкторську кар'єру аж до члена центрального комітету радянської компартії, зрештою, з огляду на його статуру, зрештою, раблєзіанським типажем він не був і не є.

Але також очевидно, що він не був порожньоголовим кар'єристом, і не мав поширеного на той час серед молодих науковців обивательського характеру, який є наслідком масового неврозу, що його фахівці визначають як завелика увага до зовнішніх атрибутів життєвого успіху. З цієї ж причини Кучма ззовні здавався позбавленим прагнення до влади і комплексів неповновартісності.

Можна припускати, що у душі молодого конструктора всі почуття утворювали ніби захист – надгробок над порожниною, першопричиною якої є відчуття зрадженості через втрату батька. Конструкція виявилась напрочуд вдалою і не лише тамувала душевну травму, а й була оберегом проти руйнуючого впливу тодішнього тоталітарного середовища з його страхом, агресією ображених. Переважно людям подібні захисні конструкції допомагає створити Церква, віра в Бога, але юному Кучмі пощастило склепати якийсь сурогат і без віри у Всевишнього.

Звісно, захисна конструкція – не стрижень характеру, і ця обставина далася взнаки зокрема і протягом десяти років його життя, які нас особливо цікавлять. Та її вартісність і привабливість  для однолітків від цього не зменшується. Подібні масові феномени спостерігалися неодноразово: у період повального захоплення гуртами "Бітлз", "Квін", Висоцьким, появи клубів самодіяльної пісні на теренах колишнього СРСР, яке набуло надзвичайно інтенсивного характеру, майже епідемічного.

Юний Кучма здійснив природну річ: зализуючи, “профілактуючи” власну душевну ваду, підказав ровесникам кращий з усіх можливих спосіб маскувати і "нейтралізувати" їхній "протестний настрій", або те, що фахівці з дошкільного виховання називають німецьким терміном троцалт (буквально – вік заперечень).

Ясна річ, в його ровесників, цілком лояльних владі, якої вони щиро боялися, справжніх протестних настроїв не було. Натомість був страх: глибоко прихований і майже маніакальний. Їхніми героями ставали люди, які не тільки не мали цих протестних настроїв (і страху), а й взагалі, як юний Кучма, їх не знали, бо неспроможні були його помітити через інші проблеми.

Успішну партійну і фахову кар'єру Леонід Кучма зробив завдяки тому, що він завжди був трохи "Му-му", тобто особистістю, яка у кожній особі, що ним опікувалася, у кожному предметі свого зацікавлення шукала щось позитивне. Це подобалося його опікунам – кураторам, котрих в нього було більш, ніж достатньо. Такі соціальні ролі з легкістю перебирали на себе суворі "дядечки", що під виглядом комуністичного суспільства будували анонімний держматріархат: у ролі опікуна "маленьких" людей було ціле суспільство, держава, партія зрештою. По суті йдеться про поведінку особистості-цуценяти, яке завжди грайливо крутить куцим хвостиком.

Кучма був добрим конструктором, бо через згадувані особливості душевної конструкції мав світогляд, котрий неможливо назвати цілковито обивательським: не був цілковито зациклений на своїй роботі. Але він не мав і якогось інакшого світогляду та характеру: ракети цікавили його таки більше, ніж чиїсь почуття, чи соціальні процеси. Куратори, звісно, відчували цю особливість Леоніда Кучми, тому примушували його "робити партійну кар'єру": перейматися соціальними, психологічними та ідеологічними проблемами. Але член чи навіть секретар компарткому оборонного режимного підприємства насправді до ідеології прямого стосунку не мав, бо за персоналом підприємства ретельно наглядали спецслужби. Успішною на цій посаді була людина, котра не вигадувала собі зайвої роботи, котрій усе це було “по-барабану”, – "трохи фаталіст". Таким чином людина, котра до шістдесяти років не розумілася на протестних і конфліктних настроях суспільства, не помічала їх і не спроможна була їх помічати, –  не лише зробила успішну кар'єру, а й зайняла одну з найвищих сходинок у комуністичній ієрархії, що найбільше опікувалася проблемою таких настроїв. Леонід Кучма був членом ЦК КПРС.

Усі куратори відзначали насамперед "цілісність" його особистості, врівноваженість, зосередженість. Але мали на увазі насамперед його щирість. Кучма справді був щирим.

Він щиро проголосував проти акту про проголошення незалежності України, бо у його "захисній конструкції" не було місця для таких елементів, як почуття національної ідентичності. Його не лякала штучна спільнота "радянський народ", створювана режимом, бо він постійно прагнув одержувати підтвердження, що він людина взагалі.

Коли точніше, на місці стрижня його характеру взагалі нічого не було, крім згадуваного фаталізму (звісно, адже під надгробком – могила!), навіть страху, – надто ефективною була "захисна конструкція" у вигляді ззовні життєлюбної поведінки. Тому в нього не було жодних особливих "претензій" до соціального оточення і до самого себе. Не було безпідставних претензій, що дуже подобалося його кураторам, але не було також і небезпідставних незадоволених бажань, на що його куратори – "держ. Герасими" – елементарно заплющували очі. Відсутність таких “комплексів” обумовлювала “лабільність” психіки, “конструктивну” поведінку у будь-яких ситуаціях. Тому пізніше Кучма так само щиро погодився бути прем'єром держави, яку заперечував. У цьому кроці проявилося його внутрішнє "Му-му", якому, власне, однаково було, що робити – ракети чи укази. Аби лише зберігати душевну рівновагу.

Ще з молодих років праця і кар'єра були лише засобом підтримувати душевну рівновагу, а тому він не робив помилок, традиційних для однолітків, для яких надцінністю були зовнішні ознаки життєвого успіху. Як і в Тимошенко чи в Януковича, в Кучми не було жодного хобі, яке є, переважно, прикметою неповноти внутрішніх переживань.

Згодом Леонід Кучма так само щиро взяв участь у боротьбі за президентське крісло і виграв його у нелукавій боротьбі проти дуже лукавого супротивника – тодішнього президента Леоніда Кравчука.

 До змісту