Помаранчеве «єдіномисліє» - головна перешкода ліберальних реформ
 Вибори за відкритими списками - лише початок шляху до ефективної політичної системи України, повідомляє газета "Народна". Насправді українці потребують повторення політичного протистояння за сценарієм 2004 року. Помаранчеві Тимошенко з Януковичем звісно це "національне замовлення" виконають. Вони вже набили руку у симуляції нетотожності. Ім допоможуть політтехнологи, що вже мають навички ділити Україну навпіл. Але цього буде замало.
«Наприкінці 80-х в Україні практично цілковито панували прагнення подолати монополію однієї політичної сили, тому нечисленний загін активних націоналістів з легкістю намовив на капітуляцію непереможних українських комуністів. Реальним компенсаційним механізмом колишньої однаковості поведінки стали мажоритарні вибори за територіальними округами. Сьогодні Володимир Литвин зазначає, що спершу треба переглянути виборчу систему й лише після цього говорити про дострокові вибори. Його пропозиція – пропорційні вибори з так званими відкритими списками", пише автор цієї газети, експерт українського клубу Іван Гончар.
За патетикою про інтереси виборця містяться цілком прагматичні речі.
"Вже на початку 90-х реальна неоднаковість політичної поведінки українців справді була серйозною. Будь-яка партія чи більш-менш активна і численна громадська організація – це завжди засіб асиміляції населення – уподібнення, стандартизації поведінки окремих громадян. Поступово партії цілковито повернули країну до реального «єдіномислія», наразі помаранчевого.
Маємо парадоксальну ситуацію, коли борці з однопартійністю встановили в Україні реальну партійну монополію з таким самим набридливим менторським стилем спілкування з людьми. Йдеться про шлейф помаранчевих партій, які вже у 2004 настільки відірвалися від реалій, що всерйоз переконували учасників майдану, що ті нібито брали участь чи то у заколоті, чи то в революції. Різниця у географії електоральної бази «різних» помаранчевих виявилася насправді несуттєвою, назва чи публічно проголошена програма – тим паче. Навіть різне представництво у владі не означає реального розмаїття ідеологій – реальної багатопартійності.
Адепти пропорційної системи виборів, такі як, наприклад, Іван Заєць, подавали пропорційні вибори як засіб проти тенденцій регіоналізму та сепаратизму. Мовляв, депутати представлятимуть не окремий регіон (округ), а загальноукраїнську політичну силу. Виборчий бар’єр, мовляв, не допустить потрапляння до парламенту вузькорегіональних партій чи блоків.
Насправді події в прикордонних областях свідчать, що створена псевдобагатопартійна система не спроможна подолати регіоналізм і відцентровий рух.
На думку Сергія Васильченка, експерта з питань виборчих систем, однією з відмінностей пропорційної системи від мажоритарної, є те, що при мажоритарній системі основну роль у виборі відіграють інтереси громадян на конкретний момент, а у пропорційній системі – емоції виборців.
«Політтехнологи для розкрутки конкретних політичних сил бралися не за найважливіші для виборців проблеми, а за ті, які викликають емоційний відгук. А найлегше “розкрутити” кампанію на протиставленні громадян одного регіону іншим, використовуючи навіть мінімальні відмінності, порушуючи, наприклад, тему статусу російської мови». Тим самим українському суспільству нав`язують ліліпутську війну між “тупоконечниками” та “гостроконечниками”, описану Дж.Свіфтом у “Подорожі Гулівера”.
Реальні місцеві проблеми, що потребують вирішення на державному рівні, залишаються поза увагою. Доказ цьому – значні перманентні техногенні аварії чи природні катастрофи (заморожений Алчевськ, вибухи на шахтах).
Багато нових проблем з`явилося в місцевого самоврядування. У місцеві ради прийшло багато нових депутатів без досвіду, натомість вони принесли за політизованість - помаранч. Ради втяглися у «війну пам’ятників». У містах, часто з боями, встановлювали монументи царицям та імператорам, чи жертвам подій, які не мали до цього населеного пункту ніякого стосунку.
Викликаючи цими діями обурення у жителів інших регіонів.
Також можна згадати рейд Ю.Тимошенко по областях, коли БЮТівські депутати під час її візиту демонстративно голосували за зниження комунальних тарифів. Фактично сфера ЖКГ стала жертвою політичного рейтингу.
Серйозні проблеми виникали в тих містах, де мер представляв політичну силу, що не мала більшості у раді, або був незалежним. У таких випадках депутати блокували його роботу.
Пропорційна система стала залізною завісою між владою і виборцями. Розгалужені мережі приймалень окремих партій справі не зарадили, бо на різні проблеми у різних приймальнях прохачі отримують однакову відповідь. Практично паралізовано роботу і громадських організацій.
Отже, впровадження пропорційної системи не вирішило жодної з поставлених проблем, натомість породило низку інших, зокрема і кризу в «українському виконанні»: нинішня економічна рецесія – прямий наслідок однаковості споживчої та підприємницької поведінки всього населення України, переасимільованого партіями і телебаченням», слушно пише експерт Українського клубу Іван Гончар.
Міркування слушні та далеко не вичерпні. Насправді за цими рефлексіями приховуються сверблячка імпортувати московських політтехнологів, щоб ті поділили Україну навпіл чи на три частини, як у телевізійній політрекламі 2004-року. Адже відбувається ось що.
Минулого тижня у всій Україні одночасно населення раптом почало, як за командою, скуповувати сіль, як перед війною. Скуповували б і сірники, коли б вони у крамницях були.
Востаннє таке було за «реформ» прем`єра Павлова.
Навіть побіжний погляд на хроніку того, що реформатори називають реформами, свідчить, економічне зростання співпадало з періодом, коли українці змінювали поведінку від «моя хата скраю», до «всі, як один». Відбувалося це щоразу, коли соціум починав фетишизувати якусь ідею чи цінність. На початку 2000 українці захопилися яскравою ідеєю «середнього класу». Тобто – стандартом життя людини, що може сама себе забезпечити – власника прав на те, що марксисти називали «засобами виробництва». Це стало повальною метою і мрією.
В Україні таким «засобом виробництва», а простіше – джерелом доходів, була нерухомість. Вона швидко дорожчала, тому елементарний її перепродаж забезпечував достатні статки. Та буквально зі старту цих «реформ» почалася криза, бо українці почали вкладати всі прибутки у нерухомість за принципом «всі як один». Це забезпечило тривале зростання цін на нерухомість, яке не могло закінчитися не тим, чим воно закінчилось. На утримання високого рівня цін двома почергово змінюваними урядами були втрачені гігантські ресурси. Та звісно намарно.
Падіння по справжньому ще не почалося. Воно буде дуже болісним, бо українці привчилися робити все одночасно. Рано чи пізно на продаж будуть виставлені всі придбані заради мрії «середнього класу» помешкання. І звісно всі одночасно.
Натовпи продавців переслідуватимуть одиноких потенційних покупців. Які будуть ціни, не варто казати, щоб не травмувати психіку соціально сервільних громадян.
Отже маємо вже не політичний, а економічний постулат: у суспільстві, вся члени якого все роблять однаково і одночасно, реальна конкуренція неможлива, а традиційні ліберальні реформи, можуть лише призвести шалених втрат. При колективній спробі продати будь-що гуртом монополістами стають покупці, при спробі придбати будь-що в такий самий спосіб монополістами стають продавці.
«Реформатори» нині мріють про дві пів- України: коли одна щось масово продає, друга в цей час щось масово купує. Та намарне, бо споживча поведінка «східняків» і «західняків» така сама однакова, як і політична.
Висновок один: нециклічний розвиток можливий лише за умови, що українці позбавляться соціальної сервільності і перестануть мріяти про одне і те саме. Щоб позбутися такої однаковості, лише відкритих партійних списків, звісно, недостатньо. Це така сама порожня мрія як "соціалізм з людським обличчям". Недостатньо буде і повернення до мажоритарних виборів та самовисуванців.
Та нам ні "мажоритарки", ні тим паче "відкритих списків" не уникнути, як не могли ми уникнути того, через що пройшли від початку 90-х років. Тому ясна річ, що нема сенсу зволікати з виборами за відкритими списками, бо це лише початок.
Очевидно, що потрібне соціальне, ідеологічне чи навіть класове розшарування, щоб різні групи українців могли бодай почергово розвиватися бодай одні за рахунок інших. От тільки, чи можливо забезпечити таке чергування?
Костянтин Шкробак, оглядач ІА "Депомаранч"
|
