Олег Покальчук: "чиновники не дуже в темі, щось жебонять, як ті дядьки на брамі"
Поїхали ото ми з жінкою в день народження брата мого Юрка до нього на могилу, що на Байковому цвинтарі. Зранку ще, на машині. Було то 24 січня, ага. Слизько. Дощ звечора був зі снігом, на ранок підмерзло.
Доїхали до брами, щось дядько на воротах мишей не ловить, тупцяє, наче примерз.
Відкриваю вікно.
- Та, - каже трохи ніяково, - десять гривен тепер за в’їзд..
Мене заціпило, але мовчки тицяю йому десятку. Якщо «розводняк», то в морду можна і на зворотньому шляху, а язиком з ними тіпати - лише втрата часу. Не бере.
-Нє, - каже. - В касу, он туди!
З-за пліч в нього визирає інший, мимрить щось подібне. Іду в їхнє «караульноє помещеніє». Каси ніякої нема, сидить якась дівчинка-конторщиця. Чек дає...
- Від сьогодні такі правила, - каже.
Думаю, ото подарунок Юрку на день народження, падлюки...
- Співчуваю, - кажу їй. - Багато чого сьогодні від людей цікавого почуєте. За підход до могили додаткову платню ще не берете?
- Та хіба ж то ми придумали? - жалісливо, вже в спину мені каже.
Дорога по цвинтарю цьому, хто знає - трошки прямо, а далі під гору і зигзагами. Того дня - туман, вибиті колії і суцільний лід. Машину носить, жінка за кермо обіруч, я за «ручник» тримаюся, бо в автівці від мене толку небагато, я більше по мотоциклах. І не поматюкаєшся, цвинтар...Доїхали якось. Назад як на санчатах - та сама історія. Падлюки, думаю.
За пару днів дивлюся «ящик», читаю в Інтернеті. Мерзькі чиновники не дуже в темі, щось жебонять, як ті дядьки на брамі, потім кажуть, що то на благоустрій піде. «Плюси», де Юрко працював, хотіли видно до тої самої конторниці цвинтарної зайти - я коридор впізнав. А вже їм не відчиняли. Видно, дівка вже наслухалася на той час «компліментів».
Випив горілки, поклацав ще новини. Ага, в благоустрій гроші підуть. Пішки ще милостиві панове поки що зволять. Потім холодний піт пробрав: не приведи Господь!
У них же там і крематорій. Вони ж цей лід тим попелом посипати стануть. Які. власне, проблеми?
Коли Юрко вже був хворий, і я знав, що справи кепські, то писав йому. Я перестав вважати і називати себе «письменником» чи навіть літератором після досвіду членства в Спілці Письменників. Але я писав короткі оповіданнячка виключно для Юрка, бо це сильно піднімало йому настрій, а отже й імунітет. Думаю, що коли я оприлюдню одне з них, це буде добрий йому подарунок, хоч якась компенсація за «подарунок»
Телекритика
