Асиміляційні партії вже 5-й рік не помічають, що вони зайві
Словом, бунтів (у множині) не буде. Буде один бунт. Опозиція не визнає, що тягтиме владу на налигачі до «мертвої» точки, але і не знає, що буде потім. Таке опонування владі перетворюється на безглузде підігрівання кризи і провокування кризових явищ.
Пухнасті і помаранчеві
Голосування постанови про недовіру уряду Тимошенко завершилося цілковитою дискредитацією опозиційної поведінки фракції Партії регіонів. Внаслідок, спостерігачі зауважили, що опозиціонери не опонують уряду, а лише імітують таку діяльність.
Керівник соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко поглузував, що члени фракції «Партії регіонів» робили це за гроші. Звісно, за його версією, не за гроші Юлії Тимошенко, а за гроші потенційного власника банку «Надра» голови ради директорів Group DF Дмитра Фірташа. Мовляв, погаласували для демонстрації солідарності з грошовим мішком і раді, що на тому все скінчилося, бо коли б самі прийшли до влади, то не знали б ні що робити з окремим банком, ні з рештою країни.
Проте, якщо піднятися над цими одноденними пристрастями трохи вище і подивитися на них у перспективі, то очевидно, що і причетність і гроші Дмитра Фірташа, якщо це справді так було, лише частково спотворюють реальну картинку дійсності, і хоч якось пояснюють поведінку регіоналів. Адже вони знали, що в них немає достатнього «пакета» голосів для відставки уряду.
І тут виникає низка питань:
Який сенс в опозиційній діяльності взагалі і зокрема такій, яку демонструють нині нібито опозиційні до уряду партії?
Якщо сенс опозиційної діяльності сумнівний, навіщо тоді партії, зокрема парламентські?
І взагалі - навіщо суспільству багатопартійна система, якщо її перевагами неможливо скористатися за скрутних обставин?
Чому переваги опозиційної діяльності були очевидними до 2005-го року, а зараз стали сумнівними, бо опонування владі не дає ні додаткових голосів на виборах, ні навіть тимчасових симпатій з боку населення?
Чому запропоноване торік найбільшими парламентськими партіями спрощення багатопартійної системи не відбулося і нині виглядає як спокуса немовлят пивом – воно їм треба?!
Проте всі ці питання лише здаються складними і риторичними. Насправді на кожне з них є одна спільна проста відповідь, яка пояснює причини очевидного дискомфорту політиків за всіх перелічених комбінацій фактичних обставин.
Жертви асиміляції
Суть справи в тому, що багатопартійна система часом вкрай необхідна і запитана суспільством. Наприклад, у країнах, населених взаємно неасимільованими громадянами, чия поведінки, потреби, цінності занадто різні.
До 2005 року на сході і заході України люди мали різні політичні уподобання та по-різному ставилися до вияву громадянської активності. Зокрема – щодо участі в мітингах.
Найбільшою проблемою регіоналів на президентських виборах було зібрати людей на мітинг на підтримку Януковича бодай у Донецьку, щоб його зняти на телекамеру. Це була справді складна проблема, хоча переважна більшість мешканців східної України справді щиро боялися обрання презентом Віктора Ющенка. На мітинги привозили працівників великих підприємств за 10-15 хвилин до початку зйомок, а самі мітинги по-справжньому тривали не більше півгодини – натовп танув на очах, як сніг на печі. Причина дуже проста: кожний окремий представник зі східних регіонів з дуже великою недовірою ставився до свого ближнього – такого ж мешканця сходу. Тому вони не трималися купи як молекули з однаковими зарядами.
Мешканці західних регіонів у той же час поводилися цілком інакше – саме в натовпі вони почувалися захищеними. Майдан став тим феноменальним суспільним явищем, який прорвав всі дамби на шляху взаємної асиміляції східняків і західників. Уже в 2007 році кияни не без здивування бачили, що учасники мітингів на підтримку помаранчевих поводилися точно так само як учасники біло-блакитних мітингів.
Тобто до 2005 року всі партії, зокрема і радикальні, виконували непомітну, але дуже важливу функцію з уподібнення поведінки населення різних областей України. Власне така конвергенція у 2004-му році вже завершувалася – Майдан був лише оформленням цього результату. Вже у 2005 потреба в асиміляційних партіях відпала і вони почали танути.
Після 2005-го року труднощі мали всі партії без винятку, тому спрощення багатопартійної системи до двопартійної і тоді допомогло б політичній системі України, як мертвому припарки.
Партії-асимілятори мають купу недоліків. Насамперед через вади політичного зору. Члени асиміляційних партій завжди бачать опонентів, ніколи – проблему.
Практично всі українські партії прогавили кризу: ринок нерухомості в Україні завмер принаймні за рік до осінньої лихоманки 2008. Складається враження, що це бачили всі, крім представників влади та опозиції.
Сьогодні, мабуть, не більше 10 осіб на все колишнє СНД не бачать, що всі 100 відсотків українців володіють і українською, і російською мовами одночасно. І всі ці десять осіб є або лідерами асиміляційних партій, або їхніми радниками.
Злиття асиміляційних партій внаслідок спрощення призводить до утворення політичних монополій, які провокують зворотний процес – регіональну дезасиміляцію, щоб потім бути запитаними суспільством як засіб для асиміляції. Це в них виходить цілком невимушено, практично інстинктивно. Як у колишньому СРСР чи в сучасній Росії.
Що менше партій, то на довший період розтягується процес визнання завершення асиміляції населення будь-якої країни. У США дві потужні партії самим фактом свого існування принаймні на століття розтягли б процес остаточної взаємної асиміляції англомовних і іспаномовних американців. Немає сумніву, що обрання Обами є лише зовнішнім проявом таких «підводних» процесів. А інший наслідок недоречної діяльності партійних монополій - те, що в держдепі досі не бачать, що світ давно – вже років з 20-ть – не є двополюсним, стало предметом навіть сотень анекдотів у всьому світі.
Сліпий сліпому опирається
Нині в Україні стають запитанішими принципово інші партії. Образно кажучи, – проблемні. Наприклад, ті, які концентрують увагу суспільства на кризових явищах. Як і ті, що відволікають увагу від кризи на будь-що інше.
Партія «Свобода» відволікає увагу від кризових явищ, тому вона стала прямим опонентом «Батьківщини» Юлії Тимошенко, хоч для перемоги їй потрібно концентрувати увагу саме на кризових явищах. Зосереджуватися лише на кризі тяжко, тому потреба у протистоянні із «Свободою» Олега Тягнибока, як, власне, і із Партією регіонів Віктора Януковича, є насамперед внутрішньою потребою активістів нинішньої провладної партії і її електорату.
У членів Партії регіонів внутрішня потреба в опоненті, що наступає на п`яти, ще глибша. Вони підсвідомо уникають навіть думок про відставку уряду Тимошенко, бо тоді їм доведеться концентрувати увагу лише на кризових явищах, а це набагато складніше.
І звісно, жоден член жодної асиміляційної партії ніколи не визнає, що криза, власне, є результатом діяльності таких партій. Вони навіть за несподіваним успіхом на виборах однієї з не багатьох не асиміляційних партій відмовляються бачити будь-яку закономірність.
Проте коли б підприємці і бізнесмени поводилися по-різному, вони не вкладали б роками всі як один всі свої прибутки в нерухомість і не перегріли б цей ринок зависокими цінами. Коли б усі українці одночасно не брали кредити на нерухомість, не виникло б проблеми фінансової стабільності.
Українці всі одночасно не штурмували б обмінні пункти, коли б поводилися по-різному, коли б мали різну мотивацію. Отже, не було б і валютно-курсової паніки. Зрештою, світова криза – неминучий результат глобалізації – глобальної асиміляції, уподібнення мотивації, мислення і населення різних країни. Всі розвинуті країни постраждали від перегріву ринку нерухомості, спричиненою поведінкою населення.
Проблеми України – наслідок переасимільованості партіями її населення. Навіть минулого року політики ще активно виступали за єдність сходу і заходу України просто… перед Савіком Шустером, котрий без проблем звозив до своєї студії гальорку з усіх кінців України.
Асиміляційні партії залишаються при владі лише завдяки інерції державної політичної структури. Вони потрібні лише один одному. На виборах «регіонали» і «бютівці» збирали урожай голосів, лише посилено конкуруючи між собою.
Коли прийшла криза, долати її нікому, бо неасиміляційні партії не набирали політичної ваги.
|
