Змова як шлях до майдану

Хронічні "революції" африканських країн не мають нічого спільного з перманентною революцією, навпаки, є у певному сенсі її протилежністю. Відмінності між настроями різних прошарків суспільства долаються дією: передові верстви захоплюють своїм прикладом тих, хто коливається, і ізолюють тих, хто чинить опір. Більшість не підраховується, а завойовується.

Люди не роблять революцію охоче, так само як і війну. Різниця, проте, в тому, що у війні вирішальну роль відіграє примус. У революції примусу немає, якщо не рахувати примусу обставин. Революція стається тоді, коли не залишається іншого виходу. Повстання, яке підіймається над революцією як вершина в гірському ланцюзі її подій, так само не може бути викликано спонтанно, як і революція в цілому. Маси кілька разів наступають і відступають, перш ніж зважаються на останній штурм.

Змова зазвичай протиставляється повстанню, як навмисна протидія меншини стихійному рухові більшості. Переможне повстання може бути справою лише революційної верстви населення, покликаної стати на чолі нації. За своїм історичним значенням і за методами воно відокремлено прірвою від перевороту змовників, які діють за спиною мас.

По суті, у будь-якому суспільстві досить протиріч, щоб у щілинах між ними можна було побудувати змову. Історичний досвід проте свідчить, що потрібний все ж таки певний ступінь хвороби суспільства - як в країнах Третього світу - щоб політика змов знаходила для себе постійне живлення. Чиста змова, навіть у разі перемоги, може дати лише зміну при владі окремих угруповань однієї правлячої верхівки або ще менше: зміну урядових фігур. Перемогу одного соціального режиму над іншим приносило в історії лише масове повстання. Тоді як періодичні змови найчастіше є виразом застою і гниття суспільства, народне повстання, навпаки, виникає зазвичай в результаті попереднього швидкого розвитку, який порушує стару рівновагу нації. Водночас, хронічні "революції" африканських країн не мають нічого спільного з перманентною революцією, навпаки, є у певному сенсі її протилежністю.

Сказане, проте, зовсім не означає, що народне повстання і змова виключають один одного за будь-яких умов. Елемент змови, в тій або іншій мірі, майже завжди входить до повстання. Будучи історично обумовленим етапом революції, масове повстання ніколи не є чисто стихійним. Навіть вибухнувши несподівано для більшості учасників, воно запліднюється тими ідеями, в яких повсталі бачать вихід зі скрути. Але масове повстання може передбачатися і може бути підготовленим. Воно може бути наперед організованим. В цьому випадку змова підпорядковується повстанню, служить йому, полегшує його хід, прискорює його перемогу. Чим вищим за своїм політичним рівнем є революційний рух, чим серйознішим є його керівництво, тим більше місце займає змова у народному повстанні. Правильно зрозуміти співвідношення між повстанням і змовою, як в їх протилежності, так і в їх взаємодоповненні, необхідно ще й тому, що навіть уживання слова "змова" має в революційній літературі суперечливий характер, залежно від того, чи йдеться про самостійну акцію ініціативної меншості, або про підготовку меншістю повстання більшості.

Історія свідчить, що народне повстання може за певних умов перемогти і без змови. Виникнувши "стихійно" із загального обурення, з розрізнених протестів, демонстрацій, страйків, вуличних сутичок, повстання може захопити за собою частину армії, паралізувати сили уряду і скинути стару владу. Але скинути стару владу - це одне. Взяти владу в свої руки - це інше. Правляча верхівка за умов революції може знову оволодіти владою не тому, що вона революційна, а тому, що в її руках власність, освіта, преса, мережа опорних пунктів, ієрархія установ. Інша справа народ: позбавлений соціальних переваг, які лежали б поза ним самим, повсталий народ може розраховувати тільки на свою чисельність, на свою згуртованість , на свої кадри, на свій штаб.

Як ковалю не дано голою рукою схопити розжарене залізо, так народ не може голіруч узяти владу: йому потрібна пристосована для цього завдання організація. У поєднанні масового повстання із змовою, в підпорядкуванні змови повстанню, в організації повстання через змову полягає та складна і відповідальна область революційної політики, яку Маккіавелі називав "мистецтвом повстання". Воно припускає загальне правильне керівництво масами, гнучке орієнтування в умовах, що змінюються, продуманий план настання, обережність технічної підготовки і сміливість удару.

Стихійним повстанням історики і політики називають зазвичай такий рух мас, який, будучи об’єднаним ворожістю до старого режиму, не має ані ясних цілей, ані вироблених методів боротьби, ані керівництва, яке б свідомо вело до перемоги. Стихійне повстання користується доброзичливим визнанням офіційних істориків, принаймні демократичних, як невідворотна біда, відповідальність за яку падає на старий режим. Справжня причина поблажливості у тому, що "стихійні" повстання не можуть вийти з рамок існуючого режиму. Яскравим прикладом цього є демократична революція 1991 року в Україні, плодами якої скористалася стара партійна номенклатура.

Влада не заперечує революцію взагалі, як вона не заперечує землетруси, вулканічні виверження, сонячні затемнення та епідемії чуми. Те, що вона заперечує як "бланкізм" або як щось ще гірше - це свідому підготовку перевороту, планування, змову. Іншими словами, влада готова санкціонувати, щоправда заднім числом, перевороти, які передають владу до її рук, водночас непримиренно засуджуючи ті методи, які можуть передати владу до рук народу. Під уявним об'єктивізмом приховується політика охорони режиму.

Із спостережень та роздумів над невдачами багатьох повстань, в яких він брав участь або був свідком, Огюст Бланкі вивів кілька тактичних правил, без дотримання яких перемога повстання є вкрай складною, якщо не неможливою. Бланкі вимагав завчасного створення революційних загонів, централізованого керування ними, правильного їх постачання, добре продуманого розміщення барикад та систематичного, а не епізодичного їх захисту. Всі ці правила, звичайно, неминуче змінюються разом із соціальними умовами та військовою технікою; але самі по собі вони аніскільки не є "бланкізмом" в тому сенсі, в якому це поняття близьке німецькому "путчизму" або революційному авантюризму. Повстання є мистецтвом і, як будь-яке мистецтво, має свої закони. Правила Бланкі були вимогами військово-революційного реалізму. Помилка Бланкі полягала не в його прямій теоремі, а в зворотній. З того факту, що тактична безпорадність прирікала повстання на крах, Бланкі робив висновок, що дотримання правил інсурекційної тактики саме собою здатне забезпечити перемогу. Але змова не замінює повстання. Активна меншина, як би добре вона не було організована, не може захопити владу незалежно від загального стану країни: у цьому бланкізм засуджується історією. Але тільки в цьому. Пряма теорема зберігає всю свою силу. Для завоювання влади не досить стихійних повстань. Потрібна відповідна організація, потрібен план, потрібна змова. Такою є постановка питання.

Організація, за допомогою якої народ може не тільки скинути стару владу, але і замінити її, це революційні громадські організації на кшталт ВО "Свобода”. Вони можуть бути органами підготовки мас до повстання, органами повстання, після перемоги - органами влади. Але завдання завоювання влади може бути вирішене лише певним поєднанням зусиль подібної організації з іншими, більш менш рівноцінними масовими організаціями.

Революційна організація свідомо прагне до захоплення влади. Відповідно до змін політичної ситуації та масових настроїв, вона готує опорні бази повстання, зв'язує ударні загони єдністю задуму, виробляє наперед план наступу і останнього штурму: це і означає вносити організовану змову до масового повстання.

Але якщо вірно, що не можна викликати повстання лише одним бажаннями, то перед революційним керівництвом виникає тим самим завдання правильного діагнозу: треба своєчасно помітити зростаюче повстання, щоб доповнити його змовою. "Момент" не треба розуміти дуже буквально, як певний день і годину. Між тим моментом, коли спроба викликати повстання має ще неминуче виявитися передчасною і призвести до поразки, і тим моментом, коли сприятливу ситуацію доводиться вже вважати безнадійно згаяною, є відомий період революції - він може вимірюватися тижнями, іноді небагатьма місяцями, протягом яких повстання може бути проведене з певними шансами на успіх. Розпізнання цього порівняно короткого періоду і потім вибір певного моменту, вже як дня і години, для останнього удару і є найвідповідальнішим завданням, яке постає перед революційним керівництвом.

Інтуїція і досвід потрібні для революційного керівництва, як і для всіх інших областей творчості. Але цього замало. Мистецтво знахаря може небезуспішно спиратися на інтуїцію і досвід. Політичного знахарства, проте, вистачає лише для епох або періодів, які стоять під знаком рутини. Епоха великих історичних поворотів не терпить знахарства. Досвіду, навіть натхненного інтуїцією, їй недостатньо. Потрібна синтетична доктрина, яка охоплює взаємодію найважливіших історичних сил. Потрібний метод, який дозволяє за китайськими тінями програм і гасел відкрити справжній рух соціальних тіл.

Основна передумова революції полягає у тому, що існуючий суспільний устрій виявляється нездатним вирішити насущні завдання розвитку нації. Революція стає, проте, можливою лише в тому випадку, якщо у складі суспільства є нова еліта, здатна очолити націю для вирішення поставлених історією завдань. Процес підготовки революції полягає у тому, що об'єктивні процеси, які ґрунтуються на суперечностях всередині господарства і суспільних груп, прокладають собі шлях до свідомості живих людських мас, видозмінюють його і створюють нове співвідношення політичних сил.

Правляча верхівка, внаслідок нездатності вивести країну з безвиході, втрачає віру в себе, старі партії розпадаються, панує запекла боротьба груп і кланів, надії народу переносяться на диво або на чудотворця. Все це складає одну з політичних передумов перевороту, вкрай важливу, хоч і пасивну. Запекла ворожість до існуючого порядку і готовність до найгероїчніших зусиль і жертв, щоб вивести країну на шлях підйому – такою має бути нова політична свідомість революційної еліти, яка є найважливішою активною передумовою перевороту.

Два основні табори – правлячі клани і народні маси - не вичерпують, проте, складу нації. Між ними пролягають широкі верстви дрібних власників. Їх незадоволення та розчарування в політиці правлячої верстви, їх нетерпіння і обурення, їх готовність підтримати сміливу революційну ініціативу народу складає третю політичну умову перевороту. Взаємозумовленість цих передумов є очевидною: чим рішучіше і впевненіше діє народ, тим більше у нього можливості захопити проміжні верстви, тим більш ізольованою стає панівна верхівка, тим гострішою є деморалізація в її середовищі. Необхідну для перевороту впевненість в своїх силах народ може здобути лише в тому випадку, якщо перед ним є ясна перспектива, якщо він має можливість активно перевіряти співвідношення сил, яке змінюється на його користь, якщо він відчуває над собою далекозоре, тверде і впевнене керівництво.

Революційна ситуація не є тривалою. Найменш стійкою з передумов перевороту є настрій дрібних власників. Під час національних криз вони йдуть за тими, хто не лише словом, але і справою вселяє їм довіру до себе. Здатні на імпульсний підйом, навіть на революційне шаленство, дрібні власники позбавлені витримки, легко втрачають дух при невдачі і від полум'яних надій переходить до розчарування. Гострі і швидкі зміни їхніх настроїв і додають певну нестійкість кожній революційній ситуації. Якщо революційна організація недостатньо рішуча, щоб своєчасно перетворити очікування і надії народних мас на революційну дію, приплив швидко замінюється відливом: проміжні верстви відвертають свої погляди від революції та шукають рятівника в протилежному таборі.

Повстання має право розраховувати на успіх лише тоді, коли воно може спертися на справжню більшість народу. Це, звичайно, не треба розуміти формально. Якби з питання про повстання провести попередній референдум, він дав би вкрай суперечливі і хисткі результати. Внутрішня готовність підтримати переворот зовсім не тотожна із здатністю віддати собі наперед звіт в його необхідності. До того ж відповіді значною мірою залежали б від постановки самого питання, від органу, який керує опитуванням, простіше сказати, від тих, хто стоїть при владі. Методи демократії мають свої межі. Можна опитати всіх пасажирів про найбажаніший тип вагону, але неможливо опитувати їх про те, чи загальмувати на повному ходу потяг, якому загрожує катастрофа. Водночас, якщо рятівна операція проведена вміло і вчасно, схвалення пасажирів забезпечене наперед. Різні прошарки народу приходять під час революції до одного і того ж висновку з неминучим, іноді дуже значним, відставанням один від одного. Силогізми об'єктивного розвитку зовсім не співпадають з силогізмами масового мислення. І коли велике практичне рішення стає невідкладним, воно менш за все припускає референдум. Відмінності між настроями різних прошарків суспільства долаються дією: передові верстви захоплюють своїм прикладом тих, хто коливається, і ізолюють тих, хто чинить опір. Більшість не підраховується, а завойовується.

Віталій Чечило, президент центра "Євразія"