Хунвенбіни змели б президентську оборону за дві години

Продовження. Попередню частину див. 12 грудня

Подальший розвиток вже за радянської доби був покликаний до життя безпосередньо "технікою” державного перевороту, яку сповідував Троцький. Через необхідність протидіяти цій військовій загрозі не лише внутрішня, але і зовнішня охорона (оборона) об’єктів була передана органам ОГПУ-МДБ. За монополії держави на технічні засоби управління та інфраструктуру були прокладені окремі лінії урядового зв’язку. Попри бюрократичну громіздкість ця система зараз вже є неефективною, саме через свою виспеціалізованість – вона була розрахована на конкретний випадок. Спроба заколоту вчинена Троцьким в Москві 1927 року, які рімейк жовтневого перевороту в Петрограді не вдалася як через те, що його спеціальним загонам "техніків” протистояли спецзагони "техніків” урядової сторони, так і через те, що його удари були спрямовані в повітря. Інфраструктура державного центру - Москви була поділена на загальну, яку за досвідом 1917 року штурмував Троцький, та спеціальну, яку створив Менжинський на випадок власне замаху Троцького.

З розгромом масової опозиції, коли політичні змови зосередилися на найвищому щаблі влади, охоронці перетворилися фактично на швейцарів, поставлених "нє пущать” усіляких непроханих "чєлобитників” до парадних під’їздів. Неефективність такої системи була доведена цілою низкою замахів, які вчинили терористи-одинаки, від пострілу в Кірова до пострілу в Горбачова.

В 60-80-хх роках ситуація лише погіршалася. Тепер охорону державних будівель несли військовослужбовці КДБ, а в разі потреби на підсилення мали прибувати підрозділи Внутрішніх Військ МВС. Їх бойова підготовка з 50-хх років застрягла на мертвій точці "боротьби з бандформуваннями” на неурбанізованому терені. Історично, УПА все ж таки помстилась своїм кривдникам. Накопичений з час боротьби з нею досвід паралізував розвиток контрпартизанської тактики аж до 80-х років. Вже події в Нагірному Карабаху виявили повну застарілість тактики, орієнтованої на боротьбу з немоторизованим противником. Також радянська система була розрахована на позасудові репресії. Спроба задіяти її в обставинах "перебудови” в Тбілісі, Вільнюсі та Москві засвідчила, ще влада не в змозі забезпечити виконавцям безкарність, як це було в Новочеркаську в 1962 році.

Ситуація з обороною держави від внутрішнього ворога після 1991 року суттєво погіршилася. Тимчасово була знищена монополія держави на владу. Доступ до урядових приміщень та до влади отримали представники різного роду сил - політичних, бізнесових, кримінальних. Усілякі посвідчення, дозволи на зброю, спецномери, спецзв’язок стали предметом комерції з одного боку і аксесуаром соціального успіху з іншого. Відповідно, зменшилась їх практична придатність. Навіщо встановлювати за шалені гроші "сотку” коли і по ній відповідає та сама секретарка. Ефективним став мобільний зв’язок, який однак не є гарантованим від втручання. Також, через розвиток сучасних технічних засобів та доступність зразків не становить проблеми підробити посвідчення або бланк.

Нарешті, охорона була позбавлена і функції швейцарів. Недолугих охоронців поступово замінюють металошукачі на вході, встановлені в адміністративних будівлях 1993 року чи не з нагоди 60-річчя замаху на Кірова, та телекамери зовнішнього спостереження. Стан занепаду всієї цієї пострадянської системи стає очевидним, коли протягом довгих років мимоволі спостерігаєш за охороною комплексу приміщень на Банковій. Зокрема, як зміна пізнього ранку виповзає юрбою після чергування. Таких миршавих особистостей в такому дранті (деякі навіть з ТТ!) за радянської доби важко було б знайти навіть в залізничних військах.

В цілому практика виставлення зовнішніх постів та постових будок відповідає прийнятій в Західній Європі під час кампанії терору 70-х років. Критика її достатньо відома зі спеціальної літератури. Система охорони урядових об’єктів перед раптовим нападом лишається вкрай незадовільною. Кордони, які виставляє міліція, можуть бути прорвані в кожному місці кожного часу. Головна причина цього полягає в розташування та забудові урядових будівель. Вони не становлять "закритого міста” і їх не можливо обороняти в принципі. Шалені бюджетні гроші, які вкладають в розбудову "резиденцій” навколо перших ліпших пам’яток провінційної паркової та міщанської архітектури (згадаємо Маріїнський павільйон, який гучно по-потьомкінські проголосили "палацом” або "будинок з химерами”) варто було б використати на зведення державного центру на лівому березі Дніпра. Основний принцип оборонності в будівництві – відстань від ймовірної позиції, місця зосередження сил противни ка, має бути такою, щоб час подолання її перевищував швидкість реакції сил охорони. У випадку приміщення ВР вона становить лише 10 метрів, а час – 30 секунд. У випадку Банкової охорона матиме аж 200 метрів та 2 хвилини.

Бар’єри, нашвидкуруч вмуровані поперек Банківської, знову ж таки на "імпортний” випадок прориву якоїсь машини навантаженої вибухівкою, засвідчують єдино мавпувальні здібності вітчизняних спецтактиків. Практична придатність цих споруд у випадку заколоту є навіть від’ємною, оскільки вони лише стримуватимуть маневр власних сил – наскрізний рух вулицею колісної техніки.

Комплекс урядових приміщень мав би бути зведений на лівому березі, там де відстані дозволяють охороні встигнути зайняти позиції по тривозі. Сподівання використати в якості "рухомих опірних пунктів” панцирну техніку, як колісну так і гусеничну, в умовах Києва не виглядають реальними. Це передбачає, передусім, перепланування міста. Зараз придатною для руху танків є хіба що північно-східна, найбільш сучасна за плануванням частина міста – Троєщина, яку б лише прикрасив палац уряду в стилі Чаушеску.

Ефективність використання заколотниками танків в практиці державних переворотів є невисокою. Бронетехніку застосували "чорні полковники” в Греції 1967 року в Афінах. Це їм вдалося. Але вже 1973 року вступ бронетехніки на вулиці Сантяьго послужив лише репетицією вересневого путчу. Спроба танкістів опанувати урядовий центр Мадрида 1979 року закінчилася щоправда "моральною перемогою” – захопленнями парламенту і стріляниною поверх голів, щоб примусити обранців ховатися під столами. Але вже два танкових наїзди на Грозний поставили крапку у практиці використання бронетехніки в місті – начебто не було достатньо подій у Москві 1991 та 1993 років, коли танки спромоглися діяти проти "Білого дому” лише з однієї "танкодоступної” магістралі.

Сутички на Софіївському майдані в червні 1995 року та протистояння на Банківський в березні 2002 виявили, що система оборони комплексу урядових споруд лишається такою, якою вона склалася за часів "перебудови” під приводом (зрозумілою тоді, але ніяк не зараз) паніки. На рівні оперативного мистецтва слід визнати, що недоліки її породжені успадкованою від СРСР "французькою” системою і тому не можуть бути усунуті без заміни системи в цілому. Традиційна "французька” система спирається на багаточисельні збюрократизовані поліційні сили та на систему державних судів. Ще Фуше пишався своєю системою поліційних заходів, за допомогою яких можна було як викликати так і попередити або придушити безпорядки будь-якого типу. За французькою системою ефективним заходом боротьби з антидержавними силами стала широка провокація, аж до підтримки "спарених партнерів”. Найвідомішим прикладом цього є російська "гапонівщина” 1903-1905 рр. В Україні дії опозиції були еф ективно спаралізовані передусім особами з числа керівництва та безпосередньо відповідальними за проведення акцій "середньої ланки”. Серед них в першу чергу слід назвати трійцю Чемерис, Луценко, Корчинський. Причому провокаторська діяльність двох останніх бере свій початок ще в кінці 80-х.

Хоча система і продемонструвала свою ефективність під час подій березня 2002 року, які завершилися процесом над групою осіб із середовища колишнього УНА-УНСО втягнених у цю провокацію, її перспективи виглядають сумнівними. По-перше радикально змінилися умови вербування. Агентура, яка брала участь у подіях 90-х років була завербована ще в середині-кінці 80-х, коли для такої роботи були наявними всі можливості: обов’язкова військова служба, державні ВУЗи. Зараз за інших умов діяльності СБУ не має можливості так само вільно вербувати агентуру в нових радикальних організаціях. Прикладом цього є зокрема "Братство”, при тому, що його діяльність патронує старий перевірений товариш, який відкрито позує перед телекамерами та роздає пишномовні інтерв’ю на тлі "воронків”, які розвозять його "братву” до буцегарень. Сучасна молодь вже набагато менше схильна вірити "фюрерам”, які прикриваючись незрозумілою "революційною” ідеологією вирішують власні бізнес ові справи. Особа після 17-18 років життя по мірі розумового розвитку просто виходить з-під впливу проповідників подібних угруповань з претензією на тоталітарну секту.

Органи, завдяки системі прокурорського нагляду та судочинства ще в змозі починати процеси проти інспірованих ними ж "організацій”, як це було у випадках останніх років із захопленням приміщення КПУ, спробою перевороту на Чернігівщині або якихось "терористів” на півдні України. Але ані переконливо завершити їх, ані керувати через ці "організації” подальшим розвитком подій вони не здатні. Середовище, в якому можуть виникнути радикальні ідеї, лишається неохопленими агентурою головне через те, що воно не пов’язано з доволі вузьким колом нинішнього опозиційного та владного бомонду. Як тільки з’явиться нова загроза, джерело якої не пов’язане ідеологічно, організаційно або кадрово з попередніми, вся громіздка структура державної безпеки виявиться безсилою.

На рівні тактичному, оборона розрахована на протидію повільному натовпові, який суне вздовж однієї з операційної лінії і реакції в якому відбуваються, як у кожному організмові – з голови до хвоста. Важко звинуватити керівництво в рутинерстві, оскільки саме так вже добрих п’ятнадцять років відбуваються масові політичні заходи у Києві. За класичною формулою Бауера (канцлера Німеччини, який придушив так званий "путч Каппа”) - "мистецтво захисту сучасної держави ґрунтується на тих самих заходах, що і мистецтво її повалення”.

Натомість "спецтактика” як така не витримує жодної критики. Основу бойового порядку при придушенні масових заворушень становить "лінія щитів”. Цей тактичний прийом римської доби ще тривалий час затримався у певних культурних середовищах напр. на Британських островах або Піренейському півострові. В умовах культурної ізольованості Шотландії він дожив до 1745 року, коли озброєні щитом і мечем горяни були зметені багнетами англійської піхоти. Прийоми володіння мечем (кийком) та щитом класичні і не можуть бути вдосконалені. "Лінія щитів” була зупинена та розірвана пікінерами. Їх неодмінно зупинять та розірвуть сучасні демонстранти, якщо використають як списи довгі (щоб не дістали кийком) держаки прапорів, транспарантів, портретів. Хунвейбіни діяли так ще в 60-ті роки на радянсько-китайському кордоні. Через брак та дорожнечу бамбукових тичин їх може замінити сталева труба. Розробники спецзасобів радянської доби взяли за взірець щита римський "скут ум”, тим самим проігнорувавши його подальший розвиток в римському війську. Зорові отвори щитів старого зразку, що й досі перебувають на озброєнні, служать точкою опори для списа, через який ефективно передається зусилля маси людей. Безпосередні дії проти щитоносця теж відбуваються навскіс – під його праву руку, відповідно до підручників 17 століття. Щити новішого зразку, розробки українських фахівців, позбавлені найочевидніших недоліків. Проте через брак коштів із усього озброєння в бюджеті вистачає грошей лише на генеральські мундири.

Керівництво МВС-СБУ вочевидь не вважає загрозу заколоту в Україні реальною. Всі без винятку навчання, якими українські "фахівці” "відмазуються” з нагоди чергового теракту за кордоном, мають одну спільну рису, яка позбавляє їх практичної цінності попри весь феєричний кордебалет. В них жодного разу не взяли участь, ані в ролі спостерігачів, ані в ролі радників, справжні терористи, яких в Україні все ж таки трохи є. Навіть думка про це ображає великопанський гонор керівництва МВС-СБУ. В даному випадку позиція керівництва МВС-СБУ співпадає з позицією колишнього командування ЗС України, яке з приводу відомої книги "Війна в натовпі” сказало, що воно "у терористів вчитися не збирається”.

Відповідно до класичної формули Бауера, як тільки для повалення державного устрою будуть застосовані нові засоби, система захисту виявиться проти них безсилою. "Точку замерзання” оперативної думки захисників "правової та соціальної” держави характеризує нещодавнє висловлювання однієї з профспілкових маріонеток. Ця особа (ніби то вона когось представляє окрім свого боса-монополіста) заявила про готовність влаштувати загальний страйк на транспорті з тим, щоб не пропустити прибічників опозиції на Київ. Браво! Не минуло і сто років, як ідеї пана Бауера починають бути зрозумілими для співвітчизників. Так, у Німеччині 1920 року загальний страйк держслужбовців зупинив державну машину і тим самим позбавив військових заколотників важелів впливу на суспільство. Але українська держава як така, існує в умовах суспільного саботажу. Чи впливає щорічна зупинка державної машини між 31.12 та 14.01. на українське суспільство інакше, аніж позитивно? Чи не так само впливає на нього кожна пробуксовка державної машини з нагоди Великодня, Першого-Дев’ятого травня, Дня Незалежності? Проте анонімна голова, яка напоумила профспілкову маріонетку робити подібні заяви, як на умови України є надзвичайно світлою. Для заколотників в усьому цьому має важити передусім внутрішня готовність функціонерів вбачати саме такий кризовий шлях розвитку подій. Зрештою, парламентський переворот 2003 року кого завгодно спокусить на подальші спроби.

Якщо осмислити вищесказане, стає ясним як день, що політичний Київ лишається провінційним містечком, яке все ще очікує на свого визволителя або завойовника.