«Марічка»
Частина друга Картини 5-7
Картина пята
До місця недавньої сутички бездоріжжям підскакує “Вілліс” . Вояки ВВ, які відпочивають після погоні (на краю болота), встають. Капітан Доровских неквапно підходить з рапортом. З машини вилазить Птічкін. Він теж в ватянці, юхтових чоботях, з автоматом ППС.
- Что, капитан, опять упустил?
- Товарищ полковник, собаки след потеряли, видно посыпали чем-то. Табаком с перцем…
- Что-то они у вас все время след теряют, как до леса дойдут.
“Птичкин” гладит довольного с виду мокрого пса с вывалившимся языком и ходящими ходуном боками, который к ниму ластится, как и второй.
- Я уже докладывал по рации, что группа преследования на открытом месте была обстреляна автоматным огнем. Пришлось залечь, принять бой. Пока ликвидировали автоматчика, они успели оторваться.
Птичкин подходит к телу прикрытому плащ-палаткой.
- Это он?
Капитан делает знак. Подбегает сержант, откидыванет плащ-палатку. Под ней Антонина. Капитан докладывает.
- Отстреливалась до последнего. Убила двух солдат. Когда автомат отказал – застрелилась из “нагана”.
- Она что-то сказала?
- В основном матерное.
- Геройская девушка. Тело обыскали? Сынок, посмотри – крест на ней есть?
Сержант разрезает финкой одежду, раскрывает ее. На груди – патрон на шнурке.
- Значит была комсомолкой.
Глазеющие солдаты механически снимают ушанки.
- Где второй?
Доровских підводить Птічкіна до зв’язаного “Сірого”.
- Пакуйте его. Только не калечить.
Звертається до “Сірого”
- Поїдеш до Києва. Побачимо який з тебе козак.
Картина шоста (Київ, внутрішня тюрма МВС, квітень 1955 р.).
Марічку оглядають перед тим, як прийняти до в’язниці.
- Больны, беременны? Повернитесь спиной, нагнитесь, раздвиньте ягодицы руками.
Марічка попадає в санпропускник.
Велика огрядна жінка в поважних наколках
- Что подруга, тебя в первый раз так отимели?
Марічка, в якій злість поступово бере гору над приниженням, огризається.
- Навіть хреста з шиї забрали, наволоч!
- Этот не заберут.
Воровка вказує на витатуйований на грудях хрест.
- Видишь? Запомни - не верь, не бойся, не проси.
Потім дивиться на бліду шкіру Марічки, на її забандажовані груди.
- А, подруга, так ты из этих. А я-то думаю из-за кого здесь такой вайдод. На помывку еле пробилась.
Звертається до «придурки» з обслуги
- Эй, бикса! Тазики давай!
- Пшепрашам, чи колєжанка мние памєнта?
До Марічки звертається якась інша гола жінка
- Єстем Зофія. Разем студійовалішьме на університете Яна Казимежа.
- А цо пані ту робі?
Дивується Марічка, хоча очевино що «пані» тут «сидить», як і вона сама.
- Влашьне седзе, як і пані, але естем юж в дроге додому. Чекам на довуд особисты. Репатрійована, яко обивателька польска. Нех пані теж сіе призна до обивательства польскиего. Ваш метрополіта на разие теж в Кийове. Пржендко бендже репатрійовани до Ватикану. Он ту сповиада и розгржеша. Нех сие пани складе подание на администрацье везенна. Они сие бойа.
Авторитетная воровка
- Застрекотали, сороки. Может и себе в польские воровки податься.
Сравнивает свои телеса со стройными фигурами обеих дам.
- Эх, где мои семнадцать лет…
Картина сьома «Розмова з генералами»
Надра будівлі МВС. Два контролери передають Марічку “Птічкіну”. Він в цивільному. Провадить Марічку до ліфта. Командує
- Лицом к стене.
З ліфта повз Марічку два контролери тягнуть якогось збитого особника в генеральській формі з відпоротими погонами та лампасами.
Марічка поглянула у велике люстро в ліфті та жахнулася: в’язнична сукня-сарафан висіла мішком, волосся під хусткою було безладно скуйовджене. Вигляд – неначе щойно втекла з божевільні. Хоча вона переконувала себе, що їй зовсім не залежить на тому, яке вражіння вона робитиме на своїх поневолювачів, все ж було якось неприємно, незручно. Поглянула на Птічкіна, який незворушно стояв поруч. ЇЇ розібрала лють на нього, на конвоїрів, яких сюди, на “чисту половину” не пускали. Ймовірно, щоб “козачки” по панських передпокоях чобітьми не смерділи, подумала зі злісною втіхою. Ця думка додала їй сили, зробила впевненою в собі, своїй правді. Хочуть мене побачити, то я їм покажу!
Кабінет міністра внутрішніх справ був просторий, розкішно вмебльований, з важкими гардинами на вікнах та перським килимом на підлозі. Вікна виходили на Софіївський майдан, крізь них було видно золоті бані Святої Софії. Генерал Строкач, кругловидий, русявий, по п’ятдесятці, вбраний в білий літній мундир сидів за бюрком. Жестом вказав Марічці на крісло навпроти. Птічкін лишився коло дверей.
Через якусь хвилину до кабінету увійшов щє хтось і сів збоку, позаду Марічки. Вона за малим не обернулась відрухово, насилу стрималась, подумала – яка їй різниця хто там.
- Видел? Строкач звертався тепер до того, невидимого Марічці.
- Какие нервы. Сколько до нее не сидело в этом кресле, ни один не выдержал – все оборачивались, а какие бобры были.
- Ну, здравствуй, Маричка. Невідомий підійшов до бюрка і виявився щє одним доволі звичайним блондином, низького зросту, огрядним, вбраним в генеральський мундир МВС.
- Знакомься, это генерал Сухопаров из Москвы, большой дока в ваших делах.
Оповідач: “Дока”-генерал добре знав українську мову, ставив точні, доречні запитання, було видно, що він знається на справах підпілля. Марічці було неважко відповідати, вона навіть зраділа можливості сказати йому правду про власне життя та боротьбу. Ну, майже правду.
Гість з Москви терпляче вислухав її доволі декларативні відповідї, звернувся до Строкача.
- Трудно представить что бы человек мог так долго выдержать в столь ужасных условиях, тем более женщина. Красивая женщина.
Марічка згадала про свій вигляд і зашарілася. В інтонаціях генерала їй почулась іронія.
- Однако, политически все это бесполезно.
Вона аж кинулась.
- Історія знає таку боротьбу!
- Да, знает длительную партизанскую борьбу, например, китайских коммунистов, но не знает такого подполья, которое бы десять лет сидело по бункерам. Как ваши руководители могли решиться на такое безумие – оторвать себя от народа?
- Прямо староверы, какие-то. Ввернув незнайоме слівце Строкач. Сухопаров без церемоній перервав міністра.
- Я бы поставил вопрос иначе. Речь идет даже не о том в каких условиях велась ваша борьба, а о том было ли вообще целесообразно её вести? Многое из того что вы понаписывали в своих, социалистических, между прочим, программах, уже сделано нами в СССР. В том числе и за минувшие годы. Вы сами могли заметить, как мы очищаем свои ряды от нарушителей социалистической законности. «Колхозное рабство» о котором Ваш муж пишет в своей брошюре (бере з бюрка та показує учнівський зошит – підпільне видання) ликвидировано, колхозники получают паспорта, могут теперь ехать на заработки сами без конвоя хоть на Дальний Восток. Что касается, этой Вашей эсеровско-бухаринской «кооперации», то у нас наряду с государственными предприятиями успешно работают и артели.
- Да, сажать не успеваем. Авторитетно докинув з-за бюрка Строкач.
- Про «трудовую интеллигенцию» я вообще умолчу. С одной такой теперь Ваш муж сожительствует. Думаете, не знаем? Нет, Маричка, Вашим лидерам не про «волю людині» йшлося. Їм просто хотілося прийти на готове, перебрати владу до своїх рук. Пам’ятаєте інструкції похідним групам сорок першого року? «Наша влада повинна бути страшною для ворогів». Вам это ничего не напоминает?
- Ви говорите так, наче в нас була хоч якась можливість вести легальну боротьбу. Радянська система не допускає жодної опозиції.
- Еще как допускает. Да будет Вам известно, Маричка, в СССР исторически сложилась двухпартийная политическая система. Одна партия – в данном случае мы - при власти, другая – это вы – в тюрьме. Легко быть в оппозиции когда тебя, Маричка, в этот кабинет приводят для диспута из узилища. Ты нас тут обличаешь, как боярыня Морозова, а мы «большевистские вельможи» слушаем потупя очи – пока не надоест, а потом отправляем тебя обратно в камеру – желчи поднабраться. А посмотрю я на вас с мужем лет через пять, когда мы вас на работу устроим, в какой-нибудь институт истории, в Киеве пропишем, квартиру дадим на улице Горького, прикрепим к столу заказов. И захочется вам уже не «воли народам» - а служебную машину - на дачу ездить. И придется нам эту машину вам дать – что бы не гавкали. Только вы уж потом вместе с нами против очередной антипартийной группировки выступите, сделайте одолжение. Недовольные всегда найдутся – те, для кого пирог в бюджет не заложен.
- Класика. Я спочатку в душі сміялася що МГБ хоче купити мене котлєтами, А потім згадала, що при арешті забрали від мене по-над давдцять тисяч карбованців і тоді вже їла зі спокійним сумлінням. Я все одно не встигну їх всі проїсти.
- Откуда ж такие деньги? Заинтересовался Строкач
- Мій чоловік – генерал-хорунжий, Головний Командир УПА та Голова УГВР. Це його платня за кілька років.
- Да, генерал, он и в Африке – генерал. Только почему в материалах дела это обстоятельство не упоминается. Номера банкнот также не указаны.
- Да врет она все, товарищ генерал-лейтенант. Умышленно вводит следствие в заблуждение. Сама их и порвала в бункере, крупными купюрами.
Птічкін виглядає як сама незворушність.
- Ладно, я разберусь.
Приходить на допомогу Сухопаров
- Веди ее. А Вы, Маричка, пока подумайте, как Вам мужа спасти. В сущности, мы ведь и без Вас обойдемся, а Вы без нас – нет. Если хотите мужа живым увидеть.
Генерал Строкач квапливо додає.
- Вы тут заявление подали начальнику следственной тюрьмы с просьбой разрешить Вам отправление религиозных нужд согласно 27 статье Конституции СССР. Формально, пока Вы под следствием…
Генерал Сухопаров
- А она не под следствием. Мы имеем дело с неизвестной, задержанной до выяснения личности. Теперь, когда личность установлена, можем хоть завтра выпустить.
- Вот именно. Это я и хотел сказать, что никаких препятствий не вижу. Вам дадут свидание.
На зворотньому шляху безкінечними заплутаними хідниками цієї кролячої нори Птічкін люто, проте обережно, шипить в спину Марічці різного роду погрози та обіцянки їх втілити:
- Есть такие большие благодеяния, что ответить на них можно только черной неблагодарностью. Ничего, посидишь у меня месяц без прогулок, подумаешь о чем при руководстве языком трепать.
Вперше за весь час їхнього невільного знайомства вона взяла над ним гору. Марічка посміхнулась кутиками губ, випнула груди, відставила задок, трошки підняла заведені за спину руки – так щоб його було краще видно під сарафаном, з вихилясом задріботіла капцями по ковзький підлозі. Вона почувалася переможницею.
В камері з паркетною підлогою та дерев’яним ліжком на Марічку чекали кілька книжок. Вона взяла верхню, розкрила на закладеній сторінці. З картини Сурікова тріумфуючи позирала бояриня Морозова.
|