"Найкращій спосіб стати Президентом
це влаштувати pronunciamento”. Славної пам’яті п. Анатолій Лупиніс, видатний український
змовник 90-х років минулого століття, закулісний творець не однієї пригоди, наслідки
яких ще й досі сумлінно розгрібають посланці держдепу США і не лише на Кавказі,
знав, про що складав віршик. Насправді, ніякого "мирного”, тобто еволюційного розвитку
суспільства не буває. Суспільство тривалий час лишається таким, яким воно у певний
момент історії склалося і лише більш-менш вдало пристосовує форму, але не зміст,
до новацій, які створюють загрозу для його подальшого існування в архаїчному стані.
Зрештою, історичний час не є лінійним.
Сусідні суспільства цілком можуть існувати в різних історичних часах. Сучасна Чечня
це Швейцарія 14-ого століття. Водночас Росія продовжує вперто експериментувати з
моделлю "самодержавство, православ’я, народність”, яка склалася за доби царювання
Миколи Першого. Інша справа, чи зможуть вони співіснувати достатньо довго? Втім,
чому б і ні, коли вже Кадиров пропонує Путіну приміряти чалму імама (пардон, пожиттєвого
президента)...
Зазвичай, різність історичного часу
породжує перманентні конфлікти між суспільствами. Сполучені Штати та те, що називають
ісламським фундаменталізмом, по суті продовжують конфлікт започаткований ще піратами
Північної Африки в перші роки 19 століття. Американці вперто не бажають платити
данину за мир з невірними, яку Європа, навчена багатьма сторіччями співіснування
з мусульманським світом, сплачує в тій чи інший мірі і зараз. "Невже дійсно сім
європейських королів, дві республіки та один континент мають сплачувати данину цьому
високоповажному звірові, весь флот якого не дорівнює і двом лінійним кораблям?”
(консул США в Тунісі 1800р.) Нібито зараз заходи безпеки коштують "одному континентові”
(США - Ред.) дешевше? Світ борсається в проблемах минулого – він не розв’язує їх,
а лише перевидає в нових обгортках.
Україна не становить винятку. Явища,
якими заповнюють публічне життя країни, належать минулому. На щастя, інновація,
породжена турботами повсякденного життя, заважає загалові зрозуміти, в якому суспільстві
він живе. Якщо говорити про власне "Велику Україну”, оминаючи Галичину,
Буковину і Закарпаття, то вона лишається такою, якою була поглинена і перетравлена
на кінець панування Миколи І.
Які питання державницької ваги промайнули
перед очима телеглядачів за минулі 18 років?
Набридливий експорт "заліза”, тепер
вже не демидівських, а "власних” заводів? Цим переймався ще відомий нам із серіалу
"Бідна Настя” міністр фінансів Канкрін в 30-ті роки 19 ст.
Господарські зв’язки з "Великим степом”?
За того ж міністра російська торгівля йшла в нікуди тим самим шляхом - в напрямі
Одеса-Трабзон, або як там цей коридор називають зараз?
Відомі нам "балто-чорноморські” вектори
транзиту є нічим іншим як шведським спадком російської політики, від якого відмовилася
ще Катерина ІІ, зрозумівши, що для цього доведеться, окрім гирл Неви та Даугави,
здобувати ще й гирла Німану, Вісли і бажано Ельби. Коли ж цариця повернула на південь,
щоб відкрити шлях експорту Дніпром через Одесу, то актуальною стала проблема контролю
над чорноморськими протоками, яку ані Росія, ані СРСР вирішити так і не змогли.
Після цього ми маємо дивуватися сумній
долі нафтопроводу Одеса-Броди?
Російська імперія зупинилася там,
де не змогла з успіхом просуватися далі. Хто ж перебрав від неї естафету на історичному
шляху в нікуди? Правильно, Велика Україна, уособлена донецьким та дніпропетровським
регіонами.
Велика індустрія на цих теренах була
заснована з єдиною метою - обслуговувати потреби російських військ на південно-західному
напрямку експансії. Відповідно, годі шукати покупців на літаки АН, оскільки стратегічні
плани наразі не перевидаються. Ким треба бути, щоб вірити, що геополітичні проблеми,
з якими не впоралася ціла російська імперія, подолає маленька Україна. І ким треба
бути, щоб вдруге після Імперії пнутися на ті самі граблі? Вірно, уламком імперії!
Інтегруватися до Європи з таким спадком?
Європа має власні рішення проблем, що їх так нав’язливо пропонує взяти на себе Україна.
Вони теж склалися історично. Польща та Туреччина становили наріжні камені східного
фасаду європейської будівлі, спрямованої проти російської політики, яку тепер намагається
продовжувати Україна.
Так, звісно, "вони” (Румунія, Росія,
в майбутньому ще хтось, наприклад Грузія при новій владі, яка так не подобається
офіційному Києву) завжди починають першими, але ситуацію, зрештою, загострюють саме
передбачувані реакції з боку України (Зміїний, Тузла). Як це не сумно, але в масштабах
акваторії Чорного моря ми виглядаємо агресивною країною. Навіть на рибних ловах
поводимо себе як гідні нащадки запорожців 18 століття – гатимо з гармат по туркам.
