Неділя, 19.11.2017, 10:04
Депомаранч
Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайта
Главная » 2009 » Листопад » 15 » Антиістоіря: гетьманський переворот 29-30.04.1918 в Україні – як це було насправді
Антиістоіря: гетьманський переворот 29-30.04.1918 в Україні – як це було насправді
21:05

ІСТОРІЯ БЕЗ ПОФОСУ, А ТОМУ ПОВЧАЛЬНА

Якою мірою реальні події відповідають тому, як їх уявляють наші сучасники? Чи є сенс заглиблюватися в історію, якщо ця історія видається спотвореною? Ці, та багато інших питань просто мають виникнути в головах читачів, коли ті виявляють до справи перевороту не лише інтелектуальний, але і діловий інтерес. На жаль, реальна історія нині виглядає, мов антиісторія. Отже:

Павло Скоропадський (1873-1945) нащадок одного з найшляхетніших українських родів зробив блискучу військову кар’єру. Коли в російському імператорському війську станом на початок ХХ ст. офіцери гвардії отримували чин полковника в середньому після 21 року служби в офіцерських чинах, а випускники академії (Скоропадський в них не навчався) та титулована аристократія (до якої Скоропадські не належали) після 19 років, то П. Скоропадський отримав його через 12 років служби. Генерал-лейтенанти російського війська служили в офіцерських чинах до отримання першого генеральського чину в середньому по 27 років. П.Скоропадський отримав чин генерал-майора через 19 років, а генерал –лейтенанта – через 23 роки служби. Середній вік командира кінного полку, який служив перед тим в гвардії (як Скоропадський) становив 48 років. Скоропадський отримав полк в 43 роки.

Скоропадський просувався по службі подібно до інших російських генералів, які зіграли важливі політичні ролі в подіях 1917-20рр.

А. Денікін (1872 р. н.) став командиром полку 1910 року. Л.Корнілов (1870 р. н.) – 1911, П.Скоропадський (1873 р. н.) – 1911. Чин генерал-майора А.Денікін отримав 1914 року, Л.Корнілов – 1912. Корпуси всі троє отримали майже одночасно – на початку 1917 року, як висуванці воєнного часу.

Натомість, опоненти Скоропадського - лідери пізнішої Директорії, були незначно молодшими: С.Петлюра – 1879 р. н., В.Винниченко –1880 р. н. Коли на початок 1917 року С.Петлюра займав порівняно значущу для оборонних зусиль краю посаду Голови Головної контрольної комісії Всеросійського Земського Союзу на Західному фронті, то В.Винниченко був "ніким” – одним з безликої юрми емігрантів.

 За його власним визнанням Скоропадському було властивим честолюбство. Цю рису він оцінював високо, вона була йому симпатична і в інших людях, навіть опонентах. Петлюра завжди бачився Скоропадському як "надзвичайно честолюбна людина з великою авантюристичною жилкою, але щирий в своєму ставленні до України та чесний щодо грошей”. Характерно, що опосередковано, як ми це побачимо нижче, Скоропадський і себе характеризує подібним чином, хіба що не "демагогом” і звісно, з "більшим культурним багажем”.

Станом на листопад 1917 – січень 1918 років як Скоропадський, так і Петлюра при всій різниці їх життєвих шляхів (один генерал за "старого режиму”, командир першого українізованого корпусу російського війська, другий – "новий військовий” революційної доби, "міністр” військових справ самочинного "уряду” Центральної Ради) належали до заледве кількох військових відомих особисто. Ця відносна публічність на тлі повної безликості, або "нерозкрученості” інших, пізніше відомих українських військових, від молодого Є. Коновальця до "дідуся” В. Омеляновича-Павленка, забезпечила обом неформальну популярність. Так, Скоропадського було обрано отаманом Вільного Козацтва, а Петлюру – Головним Отаманом Українського Генерального військового Комітету, до складу якого входив і Винниченко.

Разом з тим прогресуючий розпад структур, успадкованих від попередньої форми держави, попри їх нав’язливу "українізацію” перетворив ці "сили” на привиди. Військовий Комітет "представляв” аж 900 000 "зорганізованих” українських вояків. Вільне козацтво мало нараховувати 450 000 осіб. Проте в першій війні з Московщиною Петлюра командує " і не без успіху” за словами Скоропадського Гайдамацьким кошем Слобідської України – силою неповного полку, а 60-ти тисячний корпус Скоропадського тане в січні 1918 року до останньої людини.

Хоча Скоропадський в спогадах згадує із задоволенням про повну власну політичну пасивність в січні-березні 1918 року, мовляв "яким би я був, коли б замість Петлюри ішов з німцями на Київ”, політична роль самого Петлюри – фактично командира полку, була на той час ніякою. Лише в квітні 1918 року його обирають Головою Київської губернської земської управи та Всеукраїнського Союзу земств.

На цей час Скоропадський вже стоїть на чолі створеної ним таємної організації, яка ставить за мету вчинення державного перевороту. Намір захопити владу в Україні кристалізується в другій половині березня. Справа в його очах виглядає "какім-то кавалєрійскім рєйдом”, і це йому виразно подобається і є для нього цікавим. Як забезпечена, навіть на революційні часи, людина, він має виключно ідеалістичний та інтелектуальний інтерес до справи. Коли навколо немає жодної особистості, а Грушевський і К. та "соціалістичні” (ліві) партії не варто брати в рахунок, то чому б не спробувати самому? Чи це авантюризм, породжений честолюбством, чи безінтересовна любов до України, полишимо вибір читачам.

Для своєї протидержавної діяльності Скоропадський обирає тактику блефу. Таким же великим блефом, за його визначенням було і Вільне Козацтво – говорили про 450 000 членів, мали зареєстрованих на папері 60 000, та роздали 40 000 гвинтівок. Достатнім було, що козацтво виглядало в очах київської публіки сильною та чіткою організацією, головне – через дебоші та "хєппєнінги”, які їх вчиняли делегації козаків в різних центральних державних установах. За досвідом сучасних політтехнологій, та з урахуванням транспорту тих часів, можливо припустити, що ці "делегації” складалися з одних і тих самих активістів. "Політичну базу”, коли її можливо так гучно назвати, становила провінційна т.зв. Українська Хліборобська Демократична партія, чинна передусім в Лубенському повіті Полтавської губернії (історичний факт!). З’їзд кількох сотень "справжніх селян” з Полтавщини, зробив таке сильне враження на політичне середовище Києва, що було вирішено зробити це ще раз – у всеукраїнському масштабі. З’їзд хліборобів мав випередити Українські Установчі Збори. Їх, як у нас водиться за російським взірцем, мали провести 12-го травня, щоб зіпертися на "усвідомлену волю народу”. В сучасних політичних формах це мало б бути чимось на зразок загальноукраїнського референдуму.

Як водиться, гроші на селянський з’їзд довелося брати в тодішнього АПК - поміщиків та цукрозаводчиків. Ймовірно, на ці ж гроші розпочалося й формування "охотничого полку” з офіцерів. Чисельність його за завищеними даними прибічників Центральної Ради досягла 500 осіб. Безпосередній набір офіцерів почали проводити 10 квітня, з тим, щоб не знайомити їх із "справжнім завданням” – інакше б справу видали, а Скоропадського заарештували. 13 та 15 квітня відбулися зустрічі з начальником розвідницького відділу німецьких військ майором Гассе та представником австрійського командування майором Фляйшланом. Мова йшла про нейтралітет та вплив на січовиків, які охороняли Центральну Раду з тим, щоб останні не вийшли з казарм.

На той час військові сили України складалися на папері з кадрів 8-ми корпусів. Проте, реальну силу становили лише бригада генерала Натієва, т.зв. Запорозький Загін, та полк Січових Стрільців. Це були типові добровільні формування найманців на чолі з іноземцями (Натієв – осетин, Коновалець – галичанин). Вояки в них отримували "дуже великі гроші, за малим триста рублів солдату”, в той час, як вояк російського війська восени 1917 року отримував заледве 15 рублів на місяць. Бригада Натієва в часі перевороту перебувала в Харкові, розгорнута в корпус. Січовики – в Києві. Решту – 60000 всіляких військ сформованих Радою, становили сучасною мовою "контрохотники”, головним завданням яких було несення караульної служби при установах та чисельних складах військового майна, успадкованих Україною по демобілізації російського війська.

З’їзд хліборобів передбачалося провести 29 квітня. Але в квітні був викрадений відомий банкір Добрий, якого вивезли в Харків і звільнили лише після виплати викупу в 100 000 рублів. Банкіра викрали з відома прем’єр-міністра Павла Лазаренка ( жартую, В.Голубовича – Авт.) за розпорядженням міністра внутрішніх справ М. Ткаченка та військового міністра О. Жуковського. На той час функцію міжнародного суду у Гаазі, коли допустимою є така аналогія з нашим часом, виконували німецькі військові суди. Було розпочате слідство і німці заарештували всіх трьох організаторів викрадення. А 28 квітня німці обшукали приміщення Центральної Ради, де заарештували керуючого міністерством закордонних справ Любинського та директора департаменту МВС Гаєвського. Ці події дали підставу пізнішій опозиції проти Скоропадського говорити про вчинення німцями державного перевороту на користь останнього.

Як би там не було, полк сформували, зброї вистачило, загони отримали завдання щодо захоплення окремих будівель та осіб. Хлібороби юрмою валили в столицю – за гостинцями на подорожні гроші, їх уже не знали де поселяти. Картина зрозуміла кожному, хто брав участь в організації подібних з’їздів. 21 квітня Скоропадський змінив квартиру, але і нова "схованка” перетворилася на "штаб”. Господарі від гріха ховалися в задніх кімнатах, а господиню, корінну росіянку та монархістку, один з гостей допікав розмовами на предмет того, що Володимир Святий теж був українцем, а бороду на іконах йому прималювали.

Грамота "До всього українського народу” була надрукована і Скоропадський вперто підписався українською – "Павло”. Цирк був забитий справжніми хліборобами – в свитках, аж по галереї. "Гетьман звернувся до учасників з’їзду з такою промовою: "Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені владу. Не за для власної користі беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам сили її твердості врятувати Україну”. Довгі тривалі оплески.

Гетьмана винесли на арену і почали качати, хтось викрикнув: "Молебень, на Софіївський майдан!”. Під час молебню повз натовп та новообраного гетьмана промчала скорострільна сотня Січових Стрільців, яка поспішала на оборону Центральної Ради. Січовики виставили загалом дві стрілецькі і одну кулеметну сотню. Почався бій. На думку Скоропадського його прибічники – з білою пов’язкою на лівій, та малиновою на правій руці діяли мляво. Трьох офіцерів було вбито, до сорока захоплено на сусідніх з приміщенням Центральної Ради вулицях. Опівночі, на пропозицію німців стрільці, а разом з ними і сам Грушевський – Президент УНР, відійшли до Луцьких казарм. Коновалець був запрошений від імені гетьмана на розмову. Він запитав "чи стоїть гетьман за Україну”. "Стою” – відповів той. У відповідь на ультиматум (німців) або перейти на бік гетьмана, або скласти зброю, стрільці вирішили роззброїтись "на почесних умовах". Слід пояснити, що їх, як de- facto дезертирів з ц ісарсько-королівського війська могли кожної хвилини заарештувати і віддати під суд. Тому вони, фактично, повністю залежали від німців та австрійців. Останні, власне, і підбурювали їх проти гетьмана на користь австрійського претендента на гетьманства - ерцгерцога В. Габсбурга "Вишиваного”.

Але бойові дії все одно не складалися. Вночі за гетьманцями ще не було жодної порівняно важливої установи. Скоропадський наказав сконцентрувати наявні сили і захопити урядову дільницю на Липках: військове міністерство (Адміністрацію Президента), МВС, державний банк (де і зараз). Сил бракувало. Коли приміщення МВС (на перехресті з вулицею Лібкнехта) нарешті взяли, гетьман переїхав до нього автомобілем – з ковдрою та подушкою і почав шукати, де б лягти спати. З охорони лишилося при гетьмані п’ятеро людей. Він наказав: "принять мери, мне безразлично какие” і заборонив себе будити. Офіцери роззброїли банківську сторожу.

Коли Скоропадський прокинувся коло 9-ї ранку, він не повірив своїм очам: "Чайный стол был прекрасно накрыт. Ко мне подошел полковник Богданович и доложил, не имею ли я приказаний по хозяйственной части”. За ніч всі посади в гетьманському "палаці” вже були розподілені.

В день перевороту серед інших був арештований і С.Петлюра. Наступного дня гетьман наказав його звільнити і запросив до себе. Той попросив позику в 100 мільйонів рублів "на потреби земства”. Отримані бюджетні кошти пішли на підготовку повстання проти самого гетьмана.

Полковник Боровець

Просмотров: 589 | Добавил: depomaranch | Рейтинг: 4.5/2 |
Всего комментариев: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входа
Календарь новостей
«  Листопад 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Поиск
Друзья сайта
Статистика
Copyright MyCorp © 2017Конструктор сайтів - uCoz