Насправді, ніякого "мирного”, тобто еволюційного розвитку
суспільства не буває. Суспільство тривалий час лишається таким, яким воно у
певний момент історії склалося і лише більш-менш вдало пристосовує форму, але
не зміст, до новацій, які створюють загрозу для його подальшого існування в
архаїчному стані. Історичний час не є лінійним. Сусідні суспільства цілком
можуть існувати в різних історичних часах. Сучасна Чечня це Швейцарія 14-ого
століття.
У внутрішній політиці осередком
українського суспільства лишається село. Саме воно забезпечує той резерв
політичної та економічної стабільності, за рахунок якого держава продовжує своє
існування. І те і інше досягнуте шляхом пригноблення селянина.
Від Речі Посполитої російська
імперія успадкувала на Правобережжі латифундистській устрій сільського
господарства. Ця ж модель поширилася за Катерини ІІ і на Лівобережжі. В
подальшому зусилля російського уряду та його представників в Україні були
спрямовані на досягнення певного компромісу між селянами, як дрібнотоварними
виробниками, та поміщіками-латифундистами. Зрештою, щоб законсервувати ситуацію
на довільний відтінок історичного часу та стати необхідним обом.
Латифундії, як би вони не
називалися – фільварки, комуни, колгоспи, КСП – ця "казнь єгипетська”
українського села, триває з 17-го століття до наших днів. Монокультури:
пшениця, соняшник, цукровий буряк, частково льон все ще визначають "проблеми
агропромислового комплексу” та й соціально-споживацької політики взагалі.
Реакцією на неї став власне феномен ведення натурального господарства, навіть
за умов, коли ринок дозволяє його покинути.
Люди виїжджають на заробітки,
заробляють там свої євро та рублі і все одно вперто повертаються на городи –
сапати.
Особа, яка добровільно утримує
себе в умовах натурального господарства, робить усвідомлений вибір - вона
голосує "ногами” проти суспільного розвитку, оскільки той їй з часів раннього
феодалізму нічого, окрім залізних знарядь, не запропонував.
Розвиток українського суспільства визначають
не "мобілки”, а городи. Населення наперед видає вотум довіри кожному, хто
простягне руку по владу: "Йди, звірствуй. Перетерпіли і не таке, перетерпімо й
тебе, але нашого не чіпай. Це – святе”.
До таких pacta conventa українського
життя належить передусім свобода винокуріння та шинкування горілкою.
Позбавлення козаків цього права викликало повстання Хмельницького. Акцизні
збори стали причиною виняткової, навіть як на українську заздрісність,
непопулярності гетьмана Мазепи. "Сухий закон” підірвав авторитет навіть
"батюшки-царя”, який до того лишався непорушним, особливо після столипінських
реформ.
Сучасна влада впевнено крокує до
прірви, коли загострює боротьбу за "акцизи”. Поводити себе інакше влада просто
не в змозі, оскільки сама продовжує традицію феодально-панської надбудови над
українським селом. Саме над селом, тому що городяни на цій Богом благословенній
землі, як за часів Трипільської культури так і зараз, не поривають
господарських зв’язків із "землею”.
Нікого не дивує, коли кандидат
наук на вихідні їде за 100 кілометрів у село, щоб посапати картоплю. При цьому
він знає, що витратить на дорогу більше, аніж заробить на городі. Але все одно
їде.
Другим пунктом угоди, яку наш
народ ніяк не складе з владою є право жити по совісті. В усіх проявах як
публічного так і приватного життя право "звичаєве” бере в Україні гору над
правом писаним.
Яка, зрештою, різниця - їхнє
право називається "англосаксонським”, а наше "корупцією”. Кодифіковане
"континентальне” право а-ля Наполеон І виявляється неспроможним, оскільки
сторони паралельно змушені вдаватися до права традиційного - "корупційного”.
"Суддя, суди мене по правді, буде мені, буде й тобі”. Це розуміння "правди” як
обопільної вигоди (двох сторін проти третьої) не може ігноруватися державним
реформатором, оскільки зараз воно виразно "в загоні”. Той, хто надасть
українцям свободу корупції, переможе.
Третьою, хоч не так явною, але
тим не менш визначною, є засада суспільної рівності. Протягом історії українці
виглядають такими собі невдахами, які вперто відстоюють свою свободу від
держави, але не свою державу, щоб нарешті мати в ній свободу.
В цьому весь глибинний природній
розум співвітчизника. Розбудова держави призводить лише до збільшення
соціальної еліти та зростання видатків на її утримання. Українська влада
спирається саме на непродуктивні верстви населення. Це нормально, оскільки лише
цій соціальній еліті вона спроможна дати очікувані пільги. Той, хто в Україні
працює, все одно, збирає він картон чи псує очі за комп’ютером, лишається тим
самим "посполитим” – вилученням з-під права, за рахунок яких існує кожна
демократія. В тій мірі в якій держава є "соціальною”, в тій мірі вона порушує
елементарні засади справедливості, встановлені Господом: "... в поті чола
твого”.
Демократія, однаково яка, давня
афінська, сучасна "єесівська” або навіть "священна й недоторкана” американська,
потребує для власного торжества одного – голосів виборів. Де ж їх взяти, як не
у тих, хто зацікавлений у збереженні саме цього режиму. Таким об’єктивно не
може бути той, хто працює. Цим людям, яким притаманне власне бачення свободи,
як свободи негативної – від втручання у власні справи. "Я сам собі президент”.
Якщо вони і потребують влади, то лише дешевої і необтяжливої. Використати цей
базис суспільства в інтересах демократії можливо лише визискуючи їх в інтересах
тих, хто з браку інших здібностей торгувати своїм тілом піде на вибори або
просто мовчки передовірить свій глос членам лічильних комісій.
За 18 років в Україні вдалося
досягти на шляху розбудови "машини голосування” значно більше аніж в таких
країнах, як ФРН чи Франція. За класичної "соціал-демократичної” моделі
демократії опорою держави є ті, хто не працює та через це і перебуває на нижчих
щаблях суспільної ієрархії. Тим самим, демократія постійно відчуває загрозу
"справа”, від працьовитої консервативної та національно свідомої частини
населення.
Українська модель є значно
досконалішою, хоча це і не є заслугою співвітчизників. Завданням батьків
української держави було лише продовжити консервацію феодального, станового
суспільства, не допустивши реформації в ідеології та постання революційним
шляхом вільного суспільства, яке на нашому політичному жаргоні іменують
"громадянським”. Це стало можливим саме через розбудову соціальної еліти –
"пільговиків”. Цей прошарок об’єктивно позаекономічно привласнює і
непродуктивно споживає частину суспільного продукту.
Пільговик привласнює частину
виробленого іншими продукту, навіть у формі безкоштовного проїзду на
громадському транспорті. Обов’язок його утримання перекладений на "мир”,
громаду посполитих, які сплачують не лише за себе, а й за того пана.
Ця візантійська система, від якої
в Туреччині відмовилася ще в 19 столітті, зберігається у натуральному вигляді –
не у формі "грошової компенсації”, а "натурою”, лише на уламках "третього
Риму”.
В Японії самураї отримали
"грошові компенсації” ще 1869 року.
В Україні таким
президентом-визволителем міг стати Кучма, який 2002 року формально ліквідував
суспільну нерівність, обклавши "подушним податком” – податком на прибуток
військовослужбовців. Але вже незабаром всі витрати військовослужбовців були
компенсовані, як добавками до платні на погашення витрат через податок так і
системою пільг в цілому.
В якій країні, коли і кому
виплачували компенсацію за податок з прибутку?
В той час як Індія, творець
кастової системи, плодить програмістів, Україна плодить шляхту і вже перейшла
від надання особистого дворянства до спадкового. Адже ким ще є "діти
чорнобильців” – пільговики в другому поколінні?! Ця генерація, вихована на
склянці соку, яку їм безкоштовно давали у шкільній їдальні в присутності інших
"посполитих” дітей, засвоїла ідеал суспільної нерівності якщо не з молоком
матері, то з цією самою склянкою соку.
За двадцять років, що минули від
часу відновлення пільгової системи, Україна з часів "застою” благополучно
повернулася назад в добу феодалізму. Наслідки цього є катастрофічними.
Симптомом невиліковної суспільної хвороби є масовий ісход євреїв з України.
Зараз у Білій Церкві можливо
вільно влаштуватися манікюршею, зубним лікарем, навіть гінекологом. В цьому
місті, як і в багатьох інших, тепер можна жити лише з "царевої ласки” – за
рахунок державного бюджету. Процвітають лише ті перукарні, зубні кабінети та
жіночі консультації, куди вчащають держслужбовці та податківці. Євреї їдуть, бо
це суспільство суне шляхом Єгипту, Вавилону, Риму. Мабуть, простому українцеві
доведеться дочекатися кінця світу, щоб позбутися кровопивць. Коли Адам орав, а
Єва пряла – хто був дворянином?
Ліквідація феодальних привілеїв
стане предметом наступної української революції, яким би шляхом вона не
відбувалася. Коли влада вдається до позаекономічних способів управлінн я,
власне до примусу, то відповіддю народу може бути лише повстання.
