 Перекинути дошку - кращий спосіб не скористатися пішаками
«Українська правда» оприлюднила достатньо евристичну доповідь Сергія Дацюка зі слушними зауваженнями щодо реальної ролі українських еліти, партій і влади.
Втім, з`ясувалося, що насправді він має на увазі елементарний поділ на помаранч і непомаранч, тобто на політиків, що не відчувають ні власного, ні будь-чийого соціуму, і на мінімально адекватних дійових осіб, які нібито можуть утвердитися при владі лише недемократичним шляхом.
Предмет розмови залишився дещо прихованим для сторонніх очей через виразну фетишизацію всіх слів, похідних від слова стратегія.
«В стратегічних демократіях стратегічні партії виконують перш за все функції стратегічних досліджень, випрацювання та впровадження стратегій внутрішньої та зовнішньої політики — і роблять вони це непублічно, в дуже вузьких колах», пише аналітик.
Мотив аналітика суголосний з визначенням новоєвразійця Анатолія Лупиноса: «Є дивним бажання бути ферзем в шаховій партії, в якій повинно бути гравцем». Певно лупиносівська класифікація політиків мабуть була б природнішою, зрозумілішою решті і доречнішою за нинішніх обставин.
Та доводиться говорити категоріями, вже запропонованими Дацюком для уживання при обговоренні, хоча це лише про півзмістовні номи, які не можуть точно відобразити сутність предмету розмови. Бо ж в Україні немає компрадорських еліт, а є помаранчеві, які є, звісно, компрадорськими.
Проблема термінології, власне, існує, мабуть, лише через те, що свого часу Сергій Дацюк пвне сам повівся на "разводкі" шамана революції Миколи Томенка, інакше проблеми спільної мови взагалі не існувало б. Принаймні обговорювана доповідь свідчить про достатньо високий рівень соціальної несервільності аналітика, який би мав збезпечити йому помаранчеву незмочуваність.
Повертаючись до зауважень, оприлюднених «УП», вважаємо слушним зауважити таке:
1. За логікою самого Дацюка країн, не керованих компрадорськими партіями, взагалі не існує. Є країни де «компрадорськими партіями», керує власна стратегічна еліта, і є країни, що їхніми компрадорськими партіями керує «чужа» стратегічна еліта. Встановлення автократичного режиму української «стратегічної еліти» означало б позбавлення цієї еліти інструментарію у власній країні, що значно б обмежило конкурентноспроможність такої еліти на світовому майданчику.
2. Що це за «стратегічна еліта», якій потрібні надзвичайні повноваження, щоб керувати «компрадорськими партіями» у власній країні?
«Межі політичної реальності і уявного світу все більше розмиваються, зрештою, психічна реальність повністю витісняє дійсну. Наші відомості про ворога є такими малими, а наші сили настільки мізерними, що ми цілком можемо дозволити собі рухатися в кожному довільно обраному напрямові», писав з цього приводу Анатолій Лупиніс.
3. «З точки зору якоїсь зі стратегічних демократій, які здійснюють зовнішнє управління Україною, в демократичному процесі виборів якась одна з компрадорських еліт має перемогти інші компрадорські еліти, забезпечивши зовнішнє управління з одного центру.
Оскільки цього хоче кожний зовнішній центр управління, то зміна еліт в Україні повсякчас перетворюється на громадянське протистояння чи навіть війну, яка тимчасово призводить до домінування якоїсь однієї компрадорської еліти, але не до знищення інших.
Отже під час виборів Україні знову і знову потрібно визначатись з ким вона — з Європою, з Росією чи з США — так, щоб компрадорська еліта, що представляє якийсь один з цих напрямків, перемогла інші компрадорські еліти, які представляють інші напрямки.
Якщо якась з еліт демократично досягає тривалого домінування одного з зовнішніх центрів управління, інший зовнішній центр управління, відчуваючи загрозу своїм інтересам, переходить до послаблення свого конкурента через знищення територіальної цілісності йому підвладної країни, як це було у Грузії, де Росія показала США всі вади такого підходу.
Тому в ситуації зовнішнього управління демократія не завжди дає безпеку», пише Сергій Дацюк.
Міркування слушні, та чи не перебільшує Сергій Пацюк впливовість зовнішніх «стратегічних еліт»? Адже впливовість зовнішніх «стратегічних еліт» часом пояснюється фобіями претендентів на роль внутрішніх «стратегічних еліт».
4. Сама постановка питання про потребу власної «стратегічної еліти» характерна для сучасника небіполярного світу, в якому «нестратегічних демократій» взагалі не існує, хоча аналітик, говорить про загрози, характерні для біполярного світу. Тобто проблему формування «стратегічної еліти» можна було б вирішити задавши кожному одне єдине питання: чи є біполярним цей світ?
Парадоксально при цьому, але факт, що аналітик, котрий слушно ставить питання про необхідність такого атрибуту держави небіполярного світу, як «стратегічна еліта», сам такий тест вже «завалив», бо говорить про загрози полюсного світу.
Відповіді ж на питання, поставлені Сергієм Дацюком, такі:
1. У «стратегічних демократіях» «стратегічна еліта» приходить до влади лише демократично, у «стратегічних автократіях», відповідно, автократично.
2. «Стратегічна еліта» в Україні є.
Це, насамперед, новоєвразійці Анатолія Лупиноса. Є численні структури, наприклад центр "Євразія" і є їхній «стратегічний продукт». До цієї групи, ймовірно, дрейфує патріарх Кіріл, що виявив бажання вчити українську.
Це президент України Віктор Ющенко, інтереси якого звісно не обмежуться лише пасікою чи приймальнею "Газпрома". Не варто його списувати в помаранчевий баласт хоч би тому, що він вивів на ключову посаду в СБУ Валерія Хорошковського. Останній свого часу публічно звертався до Леоніда Кучми з пропозицієї формалізувати при своїй адміністраці щось на кшталт "стратегічної еліти", тільки він її назвав, як не помиляюсь, ліберальним ядром.
Це потенційно "стратегічні еліти". Наприклад громадський рух «Творці історії» чи та ж корпорація стратегічного консалтингу «Гардарика», від імені якої говорить аналітик.
Це поглинені "компрадорськими партіями" колишні євроатлантисти, які лише щойно перестали бути "стратегічною елітою".
Це окремі особи, до числа яких, звісно, відноситься і сам Сергій Дацюк.
Пропозиція ж Сергія Дацюка, на думку його конкурентів (не опонентів!), є насправді оголошенням про нечесну конкуренцію, хоч насправді актуальнішою видається участь у дискусіях, вже оголошених «Депомаранчем».
Костянтин Шкробак, оглядач ІА"Депомаранч"
|
